лише мистецтвознаців і дизайнерів, а й музейників широкого профілю – від технологів до вузькогалузевих спеціалізованих колекцій заводів-виробників, краєзнавчих збірок. Форми ужиткових речей, які нині зникли – типу конусів для цукрових голів, фарфорових шарів для барабанних млинів, машин для чищення вух, промислових зразків електроізоляторів, черепиці; цегли в асортименті – від вогнетривів, кислотоупорів і призначенням для викладення промислових труб до фасонних форм для вапняних, склоплавильних, керамокристальних печей, пірогранітних паркетів і метлахської плитки тощо.
Комплексні вироби скляної, керамічної і металевої промисловості на зразок люстр, ханукальних свічників у своєму різноманітті, церковних ставників-ліхтарів – менойр, виготолення яких в іудейських громадах України відоме з ХVІІ століття і потребувало витрачення до 10 років життя на один виріб, генетично пов’язані з традиціями художньої обробки металу серед іудеїв, несуть ознаки як творів мистецтва, так і зразків для промисловості, прототипів, а подекуди канонів для осмислення у виробничих умовах і тиражування.
Через неуважне ставлення до історії техніки, деякі технічні музеї, нехтуючи даними мистецтвознавства, не ідуть далі експонування зразків виробів своїх колекцій. Однак, якщо відоме ім’я першого винахідника різьби для виготовлення промисловим способом електроізоляторів, Айзика Брестіна з кам’янобродського заводу єврейської громади під керівництвом родин цадиків острозько-славутського походження Шапіро і Зусманів, то ім’я цієї людини, як і 1876 рік, час винаходу, очевидно, мають бути відображеними в даних музею Київенерго, як і факти, що наступними виробниками освітлювального асортименту в Україні стають підприємства Матвія Сидоровича Кузнецова в м. Слов’янську Харківської губернії (1890-ті рр.), нині Донецької області й спеціалізоване підприємство технічного фарфору в с. Першотравненськ, раніше іменованого Токарівкою в Баранівському районі Житомирської області. Відповідно варто дослідити іконографію цих промислових зразків, розвиток технології їх виготовлення, специфіку конструкції й вжитку, типологію.
За таким же принципом необхідно накреслити ні мапі України розвиток спеціалізованих єврейських виробництв сантехнічного фарфору і фаянсу, а також розглянути виготовлення і типологію підрозділів гігієнічної кераміки у складі асортименту інших виробництв України. Принаймні до сьогоднішнього дня на факультеті сантехніки і каналізації (водовідведення) в Київському інституті будівництва й архітектури та на факультеті силікатів Національного технічного університету України „Київський полтехнічний інститут” не читається предмет „Історія сантехніки”. Державні музеї води і водовідведення Києва ще досить молоді інституції, ще пізнішим є нововідкритий приватний Музей унітазу, в якому не провадиться фахова експертиза експонатів збірки, і ориґінальний унітаз українського спеціалізованого виробництва в Полонному початку ХХ-го століття, що має марку підприємства, яка фіґурує під № 471 у марочнику О.М. Родіонова , наукового співробітника сімферопольського Кримського республіканського краєзнавчого музею, позначена в експлікації як „річ анґлійського виробництва” без утрудження верифікації торговельної марки співробітниками установи.
Єврейські виробництва санфаянсу України орієнтувалися на кращі європейські зразки, виготовляли продукцію для внутрішнього і зовнішнього ринку, дбали про якість маси, черепка, глазурування. Крім того, М.Шапіро і А.Зусман робили бренд: річ представляла власника виробництва. Запроектований в традиціях бельгійського модерну „Ар Нуво” з білим веґетаційним рельєфом на тлі білої поливи клозет, що віддалено нагадував за дизайном форми анґлійський прообраз системи „Унітас”, – виріб, орієнтований на досить заможного споживача – єдиний експонат музею з асортименту українських мануфактур. Типологію і форми банно-вбирального призначення від вітчизняних виробників не досліджують в жодному музеї України, як і родовід цього напрямку промисловості. Виключення складають окремі незначні напрацювання харківського приватного Музею кераміки і сантехніки.
Для всестороннього вивчення таких експонатів потребується особлива увага до комплектування колекцій в цьому напрямку і обмін інформацією серед музейників, оприлюднення нових даних, фахова каталогізація, уважне ставлення до промислових взірців випуску фарфоро-фаянсової галузі України до більшовицького перевороту, левову частку якої складає асортимент єврейських виробництв.
Зокрема, жоден музей нині не має зразків перших українських ванн, полібанів (гібрид високого піддону для душу і низької сидячої ванни), душових кабін, електроізоляторів, водонагрівачів, перших керамічних конвекторів і сервантоподібних, мисникоподібних доелектричних і ранніх електричних плит з корпусом із вогнетривких кахлів і духовкою, яка еволюціонувала від печей і ватранів. Не збираються ранні форми електричних прасок, типи кип’ятильників, парасольок, електросамоварів, не ведеться їх облік, не ставиться завдання створення музеїв міщанського побуту і промислового мистецтва новітнього часу.
Отже, часопис матеріальної культури, як частина культури духовної, речезнавство і свідчення поступу цивілізації, має стати пріоритетним напрямком комплектування колекцій музейних збірок України. Звести всі існуючі дані, обробити їх і створити критерії атрибуції іудаїки художньої і промислової, що влилася в історію українського побутописання – першочергове завдання музейників всіх напрямків – від мистецтвознавців до науковців технічних установ.
На додачу варто лише зазначити, що на базі квартири-музею Фаїни Петрякової за адресою Менделеєва, 14/4 у Львові, зусиллями єврейської громади на чолі з паном Мейлахом Шейхетом було засновано Науковий центр Іудаїки та єврейського мистецтва ім. Ф.Петрякової. Врешті кількарічні зусилля по впорядкуванню її архіву та колекції призвели до фінішу над роботою останніх двох десятиліть дослідниці „Іудаїка в музейних збірках України” (у двох томах), що нині готується до видання. Очевидно ця енциклопедія-довідник стане бестселером єврейської громади різних міст України та найближчого зарубіжжя і з часом знайде місце неподалік сувоїв Тори в кожній родині, що шанує свої традиції. Фаїна Сергіївна поклала на вівтар свого беззахисного мистецтва власне життя, торуючи дорогу міжнародним виставкам єврейського мистецтва з фондів Львівського музею етнографії та художніх промислів (на основі колекції Максиміліана Гольдштейна). Два відроджених музеї іудаїки у Львові та Одесі стали знаковим початком нового осмислення історії єврейських громад України, добою