Найманство – міжнародно-правове визначення

Актуальною проблемою нині с найманство, яке може розглядатися як небезпечне явище, тісно пов'язане з міжнародною терористичною та екстремістською діяльністю й іншими видами тяжких злочинів. Воно — реальна загроза світовому співтовариству.

Слід зазначити, що феномен на вже багато століть. Найдавніші свідчення про широке використання найманців належані панування Псаметика 1 (663-609 р. до н.е.) Єгипет, виснажений нескінченними війн спостошливими набігами асірійців ти нубійців ще не міг мати численну армію необхідну для оборони і підтримання своєї ролі в Азії. Найману армію мала також купецька республіка Карфаген. Саме найманці на чолі з Ганібалом принесли військову славу Карфагену. Рим довгий час не використовував найманців. Імовірно, у цьому полягала таємниця його перемог. Усе-таки поступово у лавах почали з'являтися і наймані воїни. До моменту падіння Західної імперії у римській армії було також багато найманців, як і в карфагенській.

Розквіт найманства, як військового ремесла відносять, звичайно, до Середніх віків. На думку дослідників у XІV ст. формується перший тип найманства, умовно — «нижчий». Основною ознакою його було збереження військом феодально-лицарської структури за наявності безстрокового найму. Першим варіантом цього типу контотьєрський варіант. Порівняно невеликі, переважно кінні загони, цілком забезпечувані кондотьєрами, наймалися до держав, які мали потребу у військових. Гарантією виконання зобов'язань був лише особистий договір з їх лідером, який, будучи незалежним та нерідко переслідуючи свої політичні ідеї, його порушував, іноді захоплюючи державну владу []

Найбільш вигідним для наймача варіантом і так званий капітанський (характерний для Італії та Франції). Воєначальник-капітан міг призначатися прямо королем і дещо ним контролюватися. Такий тип найманства часто не відповідав інтересам централізованої держави. У цей період появляється новий, «вищий» тип найманства, який характеризується наявністю побудованого на нових структурних засадах війська при тимчасовому наймі. У його рамках формується два основних підходи до організації наймання: швейцарський „державний” варіант і німецький «підрядний», однак загальними ознаками обох варіантів були вимогливість і більший, ніж раніше, зв'язок з державою.

У XVІ-XVII ст. альтернативи найманству не було. Воно цілком відповідало основним вимогам, які пред’являлися до збройних сил: характеру і масштабам воєн, що значно зросли у той період; інтересам абсолютної монархії на цьому етапі, тому що залежні від неї воєначальники, як правили не посягали на політичну владу. Ландскнехти млужили тільки тому, хто їм платив, не маючи інших вимог, крім своєчасної оплати; найманство, на відміну від феодального ополчення, цілком забезпечувалося необхідною живою силою.

Німецьке найманство вищого типу проіснувало більше 150 років у силу постійного попиту і наявності, навіть, надлишкової пропозиції. У XVII-XVIІІ ст. після остаточної перемоги абсолютизму та вирішення утворення національних держав у Західній Європі виникла необхідність переходу до національних найманих армій. Вони, власне кажучи, вже були регулярними, але комплектувалися, як і раніше, за наймом шляхом вербування.

Були наймані воїни і на Русі. Так, під час царювання Федора Іоановича у російській армії служили німці, поляки, литовці, шотландці, датчани, шведи, греки. У X VII—XVIII ст. царі також залучали у армію іноземців. Російською армією Петра 1 у боях під Нарвою командував колишній генерал австрійської армії, а офіцери-іноземці були звичайним явищем у петровську епоху.

Як бачимо, історичні факти свідчать про те, що у різні епохи у арміях різних держав служили іноземці. Однак важливо зазначити, що, по-перше, найманство у той час не розглядалося як протиправне діяння, а, по-друге, іноземних громадян, які проходили службу в арміях інших держав, до-цільніше розглядати як військовослужбовців за контрактом, тобто осіб, що проходять військову службу на основі укладеної угоди, у якій закріп-люються права та обов'язки сторін.

Виникнення національних армій, що перебували під владою централізованої держави, означа-ло занепад найманства, але не його зникнення. Найманство знову відродилося у 60-ті pp. XX ст. під час колоніальних воєн у жорстокій боротьбі за переділ світу, в збереженні й зміцненні панування над поневоленими народами. Саме тоді виникла гостра необхідність у закріпленні протиправності найманства у міжнародно-правових документах з метою організації протидії цьому явищу.

Однак не можна сказати, що проблема найманства не розглядалася у міжнародному праві раніше. Так, перша спроба поставити найманців поза законом зроблена у рамках Гаазької конвенції 1907 p., ст. 4 якої забороняла вербування комбатантів і відкриття вербувальних пунктів у інтересах воюючих сторін на території нейтральної держави. Відразу слід зазначити, що ст. 6 цієї Кон-венції одночасно звільняла від відповідальності нейтральні держави у разі виїзду приватних осіб з країни з метою вступу на службу в іноземну армію [7].

Таким чином, Гаазька конвенція, з одного боку, забороняла найманство як явище, а, з іншого — затверджувала інститут добровольців, яких, безумовно, варто відрізняти від найманців.

У зв'язку з процесами, що відбувалися на Африканському континенті в 60-хpp. XX ст., прийнято низку міжнародно-правових документів, які забороняють найманство. Особливо потрібно виділити акти, прийняті Організацією африканської єдності (ОЛЄ), серед яких — Резолюція про найманців, схвалена Асамблеєю ОАЄ в м. Кіншаса 14 вересня 1969 p.; Резолюція VII Надзвичайної сесії Рада міністрів ОАС, яка відбулася у Лагосі в 1970 p.; Декларація про діяльність найманців у Африці, прийнята у Адіс-Абебі в червні 1971 р. У цих документах найманство кваліфікується як знаряддя злочину колоніалістської політики; вказується на те, що найманці є серйозною загрозою світові й безпеці, територіальній цілісності.

Організація Об'єднаних Націй розглядала і неодноразово обговорювала питання, пов'язані з протиправністю найманства. До міжнародно-правових актів,