міжнародно-правових актів, які регламентують закони і звичаї війни, прийнятих на їх основі. У цілому завершення першого етапу можна датувати 1939p., оскільки у ході Другої світової війни відносини між воюючими сторонами регулювалися правом Гааги лише незначно. Другий етап відбувався на основі системи норм права Женеви, тобто Женевських конвенцій про захист жертв війни від 12 серпня 1949р. і прийнятих на їх основі міжнародно-правових актів, додаючи Додаткові протоколи про захист прав міжнародних збройних конфліктів і збройних конфліктів неміжнародного характеру 1977р. Третій етап у розвитку концепції міжнародної протиправності найманства пов'язаний з прийняттям Генеральною Асамблеєю ООН Міжнародної Конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців (1989р.), що набула чинності 20 січня 2001 р.
Узагальнюючи аналіз міжнародно-правових норм, варто підкреслити, що положення права, права Женеви і норми, встановлені Конвенцією 1989р., які стосуються міжнародно-протиправної військової служби, діють нині у комплексі.
У той же час важливо звернути увагу, що нормами міжнародного права не встановлено чіткої процедури судового розгляду справ про злочини, пов’язані з найманством. Невирішеним є питання про те, який судовий орган здійснюватиме розгляд у конкретній справі. Як зазначають фахівці, перешукування і покарання найманців може здійснюватися двох формах: а) притягнення їх до відповідальності за законами тієї держави, на території якої найманці скоїли злочинні діяння, б) створення міжнародних воєнних трибуналів для засудження тих найманців, що вчинили злочини на території декількох держав[6; 10].
З урахуванням того, що найманець, хоча і не є комбатантом, бере безпосередню участь у воєнних конфліктах, його дії потрібно кваліфікувати як такі, що містять ознаки воєнних злочинів і злочинів проти людства.
Показовим прикладом щодо цього був судовий процес над 13 найманцями, проведений у 1976р. у Народній Республіці Ангола. Він став важливим внеском у становлення правової норми, закріпленої у резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, відповідно до якої найманці — це злочинці, а не законні комбатанти. Важливість процесу полягає у тому, що він показав дієвість сучасного міжнародного права у сфері покарання тих, хто намагається обійти правила, які застосовуються у міжнародних збройних конфліктах. У Луанді засуджені не тільки найманці, а й практика їх використання окремими державами проти народів, що піднялися на боротьбу з колоніалізмом і расизмом [9]. Процес мав принципове значення для практичного застосування тих міжнародно-правових норм, змістом яких є захист жертв міжнародних збройних конфліктів. Він з усією переконливістю довів, що між найманцями і комбатантами немає нічого спільного, що право, яке застосову-ється у період збройних конфліктів, не містить норм, які регулюють використання найманців або їх захист. Процес засвідчив, що передумовою для виконання норм права є винятки з практики окремих держав використання найманців.
Визначення ознак найманства і його правового статусу в останні роки набуло гострої практичної необхідності через поширення цього явища, яке викликає осуд з боку міжнародного співтовариства.
На території колишнього СРСР найманство як явище з'явилося на початку 90-х pp. XX ст., коли країну розривали на частини локальні конфлікти. Абхазія, Наддністрянщина, Фергана, Карабах — скрізь, де спалахувала чергова міжнаціона-льна війна, з'являлися люди, готові за гроші жертвувати життям. У той же час були зафіксовані і перші випадки відправлення українських волонтерів у «гарячі точки». Особливо відомою тоді була українська організація УНА-УНСО: у 1992 р. вона відправила декілька загонів для захисту українців Наддністрянщини; у липні 1993 р. спорядила у Абхазію експедиційний корпус «Арго», який вою-вав під Сухумі на боці Грузії, а у 1994 р. підрозділ УНА-УНСО «Вікінг» прибув до Чечні. З українців створювалися спеціальні підрозділи у регулярній армії Ічкерії, їх використовували як інструкторів для навчання чеченських вояків[8].
Відомо, що у даний час Україна є основним постачальником льотного складу для держав Африки. Так, за інформацією закордонних ЗМІ (Лондонська «Тайме» і радіостанція «Німецька хвиля»), на боці заколотників у Сьєрра-Леоне воювали близько 300 українців. Скільки українських військових сьогодні бере участь у локальних війнах і збройних конфліктах — не знає ніхто. Є попит, є і пропозиція. Дана інформація наводить па деякі міркування тому, що проблема найманства досить актуальна для України, яка скоротила свої Збройні Сили, починаючи з 1993 p., більш ніж удвоє, а до кінця 2005 р. планує, у рамках військової реформи, зменшити ще вдвічі.
Тим часом, як зазначалося раніше, міжнародна правова практика однозначно кваліфікує «найманство» як кримінальний злочин. Громадяни України — відповідно до існуючих домовленостей — мають право брати участь у бойових діях за кордоном тільки у складі миротворчих сил ООН — «блакитних касок».
Інтегруючи у світове співтовариство і з огляду на необхідність координації зусиль у сфері боротьби з найманством, Україна приєдналася до Конвенції 1989 р. (ратифікувала 13 вересня 1993 р.) і внесла відповідні зміни у Кримінальний кодекс, гармонізувавши національне законодавство з міжнародним. До КК тоді була внесена ст. 63і «Найманство», яка входила до Глави 1 Особливої частини «Злочини проти держави». Вона кваліфікувала найманство як особливо небезпечний злочин проти держави[4].
У новому Кримінальному кодексі України 2001 р. ст. 447 «Найманство» належить до Розділу XX «Злочини проти миру, безпеки людства й міжнародного правопорядку». Текст статті законодавцем було дещо змінено[3]. Вважається, що виключення слів «або іншої особистої вигоди» (як було у ст. 63і КК) звужує сферу дії ст. 447, оскіль-ки «інша особиста вигода» передбачає одержання права на майно чи вигоди майнового характеру самим учасником або членами його сім'ї тощо, а «одержання матеріальної винагороди» (ст. 447 КК) — лише