РЕФЕРАТ

на тему:

„Реформування військової освіти в світі вимог сучасності”

Невідповідність військової освіти реаліям сучасності є нині надзвичайно актуальною проблемою. Про це свідчить аналіз результатів останніх збройних конфліктів в Азії, Африці, Європі. На це накладаються макротенденції у військовій сфері. Військові втрачають властиві їм донедавна органічні зв’язки з державою, дедалі частіше беруть участь у міжнародних операціях поза межами своєї країни, виконуючи певні поліцейські функції. І, зрештою, відбувається інтернаціоналізація самих збройних сил (створення Європейського корпусу, наявність багатонаціональних дивізій у країнах НАТО).

Реалії сьогодення потребують перегляду усталених підходів до підготовки військових кадрів, більш тісної інтеграції цивільної та військової освіти. Цього потребує і процес реформування збройних сил та перехід переважної більшості розвинених держав до системи добровільної комплектації війська, який, попри специфічні об’єктивні та суб’єктивні причини у різних країнах, відбувається дуже складно та суперечливо.

Суттєвих змін зазнає імідж військовослужбовця. Тривалий час вважалося, що це людина, постійно готова до бою та насильства. Однак з розвитком науки і техніки на чільне місце поступово вийшли технічні знання, навички та вміння. Уже в найближчому майбутньому можна очікувати появи нового взірця всебічно підготовленого військовослужбовця з ознаками державного діяча, який матиме досвід спілкування із засобами масової інформації та діяльності у сфері міжнародної дипломатії. Для вищого командного складу розвинених держав такі вимоги вже стали реальністю. У Німеччині майже 30 років тому була запропонована концепція підготовки “військовослужбовця-вченого”. З 1973 р. для кандидатів в офіцери стали обов’язковими академічні університетські вимоги; бундесвер заснував два військових університети в Гамбурзі й Мюнхені і нині має один із найосвіченіших офіцерських корпусів у світі. Подібні вимоги висуваються і до представників інших армій світу.

У цілому ж ставлення суспільства до збройних сил у провідних державах сьогодні є байдужим поряд із дедалі більшим небажанням громадян брати участь у зміцненні воєнної безпеки країни. Слід також зважати на ту об’єктивну обставину, що кількість громадян, які мають досвід військової служби, з переходом до контрактної системи комплектації війська неухильно зменшується. Тому ЗМІ відіграють дедалі вирішальнішу роль у створенні іміджу військовослужбовця.

Після Другої світової війни засоби масової інформації почали поступово втрачати інтегрованість з військом. Однак контроль за ними з боку військового керівництва залишався у більш м’яких формах: через відбір журналістів, обмеження доступу представників мас-медіа до району бойових дій тощо.

Після закінчення “холодної війни” ситуація, як свідчить досвід воєнних операцій у Сомалі, Боснії, на острові Гаїті, кардинально змінилася. Мобільні, озброєні сучасними засобами збирання, опрацювання та передачі інформації, поінформовані розгалуженою системою кореспондентських пунктів представники ЗМІ прибували на місце подій іноді раніше, ніж військові, автономно забезпечуючи свої тилові та інші потреби. Виник так званий ефект СNN, коли політичні лідери та військові почали користуватися репортажами з місця подій для поповнення власної інформації. Зокрема, вже під час війни у Перській затоці (1991 р.) на командному пункті Саддама Хусейна було встановлено кілька телевізорів, налаштованих на приймання передач найвпливовіших світових інформаційних агенцій.

Через 20 років, під час бойових дій в Іраку, створили нібито якісно нову ситуацію для засобів масової інформації, що передбачає “відкат” назад. Однак у цілому це є “косметичним заходом”, оскільки прямий чи опосередкований вплив журналістів на ставлення широкого загалу до таких подій і далі посилюється. Слід також враховувати, що коли 12 років тому телевізійна компанія “CNN” була чи не єдиним монополістом щодо поширення оперативної інформації з місця подій, то нині такі можливості мають десятки інших каналів, що значно нівелює суб’єктивізм в оцінці подій, які відбуваються у світі.

Відтак виникла потреба не тільки у навчанні військовослужбовців, насамперед офіцерів, вмінню спілкуватися з представниками ЗМІ, а й у створенні спеціальних структур, які б займалися цими питаннями на стратегічному рівні. Так, у ФРН у 1990 р. заснували академію інформації та комунікації, одним із головних завдань якої є налагодження ефективних зв’язків між міністерством оборони та ЗМІ.

Серйозних змін останнім часом зазнав цивільний компонент збройних сил. “Люди без погонів” почали успішно заміщувати військових у виконанні небойових завдань. Приміром, під час здійснення операції “Буря в пустелі” у Саудівській Аравії з метою поліпшення тилового і технічного забезпечення до складу багатонаціональних сил було залучено близько 10 тис. цивільних. При цьому виявилося, що вони мали значно менше проблем зі станом здоров’я та були більш дисципліновані, ніж військовий персонал. Цивільні набувають переваги, порівняно з військовими, як стабільніші та “дешевші” для держави. Слід наголосити, що останнім часом “безпогонні” фахівці дедалі активніше залучаються до безпосереднього виконання суто військових функцій. Так, у 2000 р. в сухопутних військах Нідерландів було 29% цивільних, у ВМС — 26%, у ВПС — 13%.

Трансформація характеру та умов військової служби, виконання бойових завдань змусили по-новому подивитися на роль жінок у війську. Раніше у всіх провідних арміях світу вони проходили службу в обслуговуючих та допоміжних родах військ, але їхня кількість у загальному числі військовослужбовців була надзвичайно малою. В останній чверті ХХ ст., переважно під впливом переходу армій світу на службу за контрактом, частка жінок у війську почала збільшуватися, проте до виконання бойових завдань вони не допускалися.

Однак тут простежуються певні особливості у залежності від історичних традицій, політичної культури, соціальних умов кожної країни. Так, у Франції на початку 1990-х років кількість жінок у війську складала 20 тис. (близько