У Німеччині прагненню жінок служити у війську традиційно протистоїть сильна опозиція. Попри те, що з 1991 р. представницям прекрасної половини людства дозволено обіймати посади солдатів та сержантів у медичній службі, серед музикантів, а їх загальна чисельність зросла з 1300 у 1993 р. до 4000 у 1998-му, їм заборонено брати участь у бойовому тренінгу, стояти на варті тощо. У Канаді жінки складають 11% регулярних сил та 23% резерву. У 1997 р. воєнно-політичне керівництво Нідерландів поставило завдання: до 2010 р. довести частку жінок-військовослужбовців у збройних силах до 12%. Проте представництво жінок було, є й буде нерівномірним. Через суворі вимоги до фізичної підготовки жінок у бойових частинах мало. При цьому на роль жінки у війську впливають три взаємопов’язаних фактори: результати набору серед чоловіків, загальнодержавна гендерна політика та організаційна культура збройних сил.

У 1980-х роках офіцери західних країн переважно були зорієнтовані на поглиблення та зміцнення зв’язків з військовими інститутами через систему кооперативного навчання, виховання, спільних цінностей. Солдати й сержанти більше цінували у військовій службі можливості опанувати ту чи іншу професію. Тепер ситуація кардинально змінилася: на першому плані — орієнтація на посаду (професію), а не на суто військові інститути. Однак трансформація базових світоглядних парадигм відбувається надто повільно, оскільки нові завдання потребують певної інституціональної культури.

Тому професійна модель військових, передусім офіцерів, — це змішана система, де наявні як елементи професійного менеджера, так і дух лідера, бойова ініціатива, мужність, готовність до самопожертви, що є традиційними для іміджу військового. З урахуванням світових тенденцій на ринку праці, молодші офіцери більше схильні до виявлення рис менеджера, ніж старші, проте менш дисципліновані й здатні до самопожертви. Зокрема, у США в 2000 р. понад 11% капітанів та рівних їм за званням, які відслужили мінімальний обов’язковий п’ятирічний строк, виявили бажання залишити військову службу. Це на 3% більше за аналогічний показник 1997 р. та майже вдвічі перевищує рівень початку 1990-х. Головними причинами звільнення молодих офіцерів з лав збройних сил експерти називають скептичне ставлення до начальства, небажання жертвувати сімейними інтересами заради службової кар’єри.

Збройні сили провідних країн світу сьогодні є своєрідним “супермаркетом” для молоді, яка прагне реалізувати себе. Там можна знайти широкий спектр функціональних обов’язків: від мирного несення військової служби до пригод на зразок Рембо. Зміщення акцентів з обов’язковості на вибір має не тільки об’єктивне підґрунтя, а й вагомий суб’єктивний компонент: молодь навчилася обирати бажане, а не те, що пропонується.

Уже в найближчому майбутньому можна очікувати появи нового взірця всебічно підготовленого військовослужбовця з ознаками державного діяча, який матиме досвід діяльності у сфері міжнародної дипломатії.

“Люди без погонів” почали успішно заміщувати військових у виконанні небойових завдань. Приміром, під час здійснення операції “Буря в пустелі” до складу багатонаціональних сил було залучено близько 10 тис. цивільних.

Система військової освіти в Україні включає в себе початкову військову підготовку, професійну військову підготовку молоді, вищу освіту військових фахівців та післядипломну освіту, яка включає в себе підвищення кваліфікації та перепідготовку офіцерських кадрів. Випускники вищих військових закладів отримують ті ж освітньо-кваліфікаційні рівні, що і випускники цивільних вузів - молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр.

В Україні існує система державної акредитації вузів, що стосується і військових вузів, яка надає вузам право здійснювати освітню діяльність і видавати дипломи кваліфікаційного рівня відповідно до рівня акредитації. Ці функції виконує Державна акредитаційна комісія при Міністерстві освіти. У випадку, коли освітня діяльність не відповідає державним вимогам - вищий учбовий заклад, військовий у тому числі, позбавляється акредитації.

В Україні сьогодні встановлено 10 напрямів підготовки фахівців, зокрема, окремий напрям - військові науки. Це підготовка фахівців для військових спеціальностей.

З самого початку розбудови Збройних Сил України і будівництва системи військової освіти ми проводимо політику на якнайширшу інтеграцію військової освіти з цивільною освітою. Завдяки цьому для підготовки військових фахівців задіюється потенціал усієї української науки. Усі військові навчальні заклади виконують затверджені державні стандарти освіти з урахуванням військових специфічних вимог до підготовки військових фахівців.

Державний стандарт освіти складається з трьох компонентів: кваліфікаційна характеристика на підготовку військового фахівця нормативна частина змісту освіти, яка встановлюється державою і кваліфікаційні завдання - тести.

Існуюча мережа військових навчальних закладів включає до свого складу Національну академію оборони України, два військові університети (Український військово-медичний університет та Харківський військовий університет), суто військові інститути та військові інститути при цивільних навчальних закладах. Наявність останньої ланки дає змогу залучати до викладання досвідчений професорсько-викладацький склад цивільних вузів. Дана інтеграція військової освіти та цивільної дає дуже високий позитивний результат у базовій підготовці військових фахівців. Також в Україні функціонують військові факультети у складі цивільних вузів, близько 30 військових відділень та кафедр, які здійснюють підготовку офіцерів резерву, Київський військовий ліцей та 6 ліцеїв з посиленою військово-фізичною підготовкою, які здійснюють підготовку молоді до вступу до вищих військових навчальних закладів.

Вища військова освіта здійснюється на трьох рівнях: тактичному, оперативно-тактичному та оперативно-стратегічному, який здійснює підготовку командирів вищої командної ланки.

З метою виключення дублювання у підготовці військових фахівців для усіх військових формувань України та координації державного замовлення на військових фахівців була створено координаційну