Розробляє питання війни також Ілля Моршанський. В його працях, таких як «1941-й. От трагедии Вязьмы до победы под Москвой» [42] та «1942-й. От трагедии Крыма до победы под Сталинградом» [43] фактологічний матеріал переважає над конструюванням гіпотез. Наприклад, у другій праці подано чимало відомостей про участь радянських бронетанкових частин у Сталінградській та Острогозько-Росошанській операціях, але ані широких теоретичних узагальнень, ані проблемного підходу до висвітлення подій немає – просто відтворення ходу бойових дій в дусі позитивістської методології.

Відомим російським дослідником і в той же час полемістом-антисуворовцем є Олексій Ісаєв, серед наукового доробку якого є наступні дослідження: «Десять мифов Второй Мировой» [37], «Котлы 1941-го» [38], «Антисуворов» [36]. В них автор послідовно відстоює офіційну версію початку війни, загальну відсталість Червоної Армії, і як результат її принципову неможливість воювати з Вермахтом у 1941 р., гостро критикує дослідження Суворова і всю його концепцію, заперечує технічну перевагу радянських танків, стверджує, що структура червоних механізованих корпусів була недосконалою, внаслідок чого радянські танкові війська не могли бути інструментом агресії і нездатні були зупинити «панцерваффе».

В пострадянський час продовжують видаватись і загальні праці з історії війни. Так, у 2000-х роках з’явилися дослідження російського автора В.Балашова «История Великой Отечественной войны» [22] та українські В.І.Семененка і Л.О.Радченко «Великая Отечественная война: как это было» [26]. Публікація В.Балашова ґрунтуються на радянській методології і трактуванні подій, повторюється стара концепція війни і основні радянські міфи. Праця В.І.Семененка та Л.О.Радченко, хоча й поділяє в цілому радянську концепцію бачення війни, все ж, носить більш проблемний характер, присутні спроби розібратись в дискусійних питаннях (наприклад про кількість радянських танкових військ на початку війни, про битву в районі Луцьк-Рівне-Дубно-Броди). Однак її вирізняє невисокий рівень систематизації матеріалу, через що цілісне бачення історичного процесу втрачається. Все ж, написанням узагальнюючих праць про війну займаються, переважно, дослідники, які розробляють офіційну парадигму історії війни, яка ще не відійшла від радянських стандартів.

Також свою роботу продовжує «Военно-исторический журнал». На його сторінках з меншою інтенсивністю, але друкуються статті про роль танкових військ в німецько-радянській війні. Так, 2003 року вийшла стаття А.Лобанова «Танковые войска Вермахта накануне операции ?Цитадель? » [68]. В ній на якісно вищому рівні аніж за радянських часів проаналізовано стан «панцерваффе» перед Курською битвою: штати німецьких дивізій і корпусів, кількість в них машин різних типів, тактико-технічні зміни в машинах, місцезнаходження танкових частин. Велика увага приділена новим грізним машинам противника – «Тиграм» і «Пантерам». Сама поява статей такого типу свідчить про розширення тематики дослідження, теми, на які раніше накладалось вето, або негласно замовчувалось починають з’являтись на сторінках офіційних періодичних видань.

В той же час ВИЖ продовжує залишатись одним із рупорів російської ідеології, тому чимало статей у ньому, попри нові підходи і матеріали, мало чим відрізняються від радянських у плані заангажованості. Зокрема, це стосується доробку таких авторів як Н.Кормильцев «Крах наступательной стратегии Вермахта» [61] (трактовка подій Курської битви висвітлена в старому методологічному руслі, проте танкове побоїще під Прохоровкою розглядається більш об’єктивно), І.Макар «...Переходом в общее наступление окончательно добьем противника» [72] та ін. В цілому ж, ВИЖ виглядає продовжувачем консервативних традицій у плані вивчення історії німецько-радянської війни.

Отже, проаналізувавши сукупність теорій, ідей та основних праць, ми можемо стверджувати, що для пострадянського періоду військової історичної науки характерні такі риси: 1) відсутність єдиної, офіційно усталеної концепції про війну; 2) постійний пошук нових фактів і на основі цього – поява нових і перегляд старих ідей, гіпотез, теорій і їх протистояння, що особливо чітко помітно у поглядах неорадянських дослідників та послідовників Суворова; 3) поява жанру історичних бестеллерів – широко розповсюджених праць про війну в яких автори відстоюють власні погляди. Чимало залишилось і від старого періоду: 1) політизація проблематики війни і всього, що з нею пов’язано; 2) визнання танкових військ головною ударною силою в сухопутних операціях німецько-радянської війни; 3) недоступність архівів для широкого загалу дослідників і як наслідок – неможливість з достатньою повнотою вивчити питання, пов’язані з війною.

Таким чином, не можна категорично стверджувати, що пострадянська історіографія повністю порвала з радянською історичною традицією. Це, скоріше, залежить від особистої позиції дослідника, а вони характеризуються великою різноманітністю, що не дозволяє звести поняття «пострадянська історіографія» до спільного знаменника. Скоріш за все, вона ще довгий час залишатиметься збірним поняттям для позначення великої різноманітності напрямків у військовій історичній науці на теренах колишнього СРСР і в еміграції. Добре це чи погано? Напевно, ні те, ні інше, це, передусім, логічно, оскільки питання війни ще далекі від більш-менш достатнього вивчення. І велика кількість різноманітних, часто взаємовиключних теорій підтверджує вищесказане, а також стимулює до нових пошуків, нової постановки питань новими дослідниками.

Українська історіографія на даний момент не може похвалитися суттєвими напрацюваннями у проблематиці щодо участі бронетанкових військ в німецько-радянській війні. Ці проблеми лише частково зачеплені у праці В.І.Семененка і Л.О.Радченко «Великая Отечественная война: как это было». Ситуацію ускладнює також відсутність значної кількості архівних документів, які перебувають за кордоном. Однак, на нашу думку, потреби досліджувати власну історію (адже чимало операцій, пов’язаних із танковими з’єднаннями, у тому числі і найбільша танкова битва в історії, відбувалися на наших теренах), мати свій погляд на проблеми війни, в якій, за різними підрахунками, загинуло від шести до дванадцяти мільйонів українців, приведуть до наукової розробки питань, пов’язаних