воєнного часу, за цей час скорочені 101 медичні з’єднання, частини та заклади, у тому числі:
передових госпітальних баз – 4;
тилових госпітальних баз – 3;
військових санаторіїв – 6;
киснедобувних загонів – 5;
загонів заготівлі крові – 3;
стоматологічних загонів – 3;
окремих медичних загонів – 10;
окремих автосанітарних батальйонів – 1;
військово-санітарних поїздів – 17;
військово-польових авіаційних госпіталів – 8;
окремих транспортних санітарних авіаційних полків – 5;
окремих батальйонів аеродромно-технічного обслуговування – 5;
інших частин та закладів – 31.
Головним військово-медичним управлінням міністерства оборони України розроблена нова система медичного забезпечення Збройних сил України на воєнний час, в основі якої лежить створення на базі лікувальних установ міністерства охорони здоров’я України, Міністерства оборони України, інших силових міністерств, територіальних госпітальних баз. Це дасть можливість скоротити повністю тилові госпіталі міністерства охорони здоров’я України, покращити якість та ефективність надання медичної допомоги пораненим та хворим, їх лікування руйнуватиме системи цивільної охорони здоров’я.
З цією метою підготовлений проект постанови Кабінету Міністрів “Про визначення лікувальних установ, які братимуть участь у наданні медичної допомоги в особовий період”.
Проектом передбачається до 2005 року створити територіальні госпітальні бази Міністерства охорони здоров’я України, які братимуть участь у наданні медичної допомоги в особливий період.
Організація управління медичним забезпеченням на особовий період регламентовано директивою Міністра оборони України від 27 травня 1998 року № Д 05 “Про удосконалення організації управління медичною службою Збройних Сил України”, якою передбачено створення Центру управління медичним забезпеченням. Схема оперативного зв’язку з військово-медичними частинами і закладами безпосереднього підпорядкування ГВМУ МО України (мирного часу) затверджена начальником генерального штабу Збройних Сил України 28.09.98 р.
Існуюча донедавна система медичного забезпечення Збройних Сил України на воєнний час є фактично фрагментом системи медичного забезпечення Збройних Сил колишнього СРСР. Основними положеннями даної системи є:
потреба великих затрат ще у мирний час на створення, утримання і постійне оновлення медичного та іншого майна і техніки для великої кількості формувань військово-медичної служби. Досить сказати, що за штатами мирного часу військово-медична служба забезпечення Збройних Сил України має 40 військових госпіталів, на воєнний час повинна була розгортати більше 600 військових госпіталів;
відмобілізування сил і засобів військово-медичної служби в існуючій системі деструктивно впливає на систему охорони здоров’я цивільного населення держави. Так, у воєнний час підлягають мобілізації 63% лікарів-хірургів, які є в системі міністерства охорони здоров’я (5730 чол. Із 9095), а з деяких спеціальностей цей показник сягає 83-85% (нейрохірургів, торакальних хірургів);
лікування практично 100% поранених та хворих, перспективних для повернення до служби, у військово-лікувальних закладах діючої армії.
При цьому мобілізаційний контингент військових лікарів, особливо спеціалістів, за досвідом своєї практичної роботи не відповідає своєму мобілізаційному посадовому призначенню. Поширеним явищем є припис за мобілізаційним призначенням на посади єлітного військово-лікарського контингенту (нейрохірургів, торакальних хірургів та ін.) лікарів, які пройшли лише короткочасні курси перепідготовки лікарів або навить без них і які не мають ніякого досвіду практичної діяльності за своєю військово-обліковою спеціальністю, а тим більше за посадовим призначенням.
Незважаючи на високу затратність, дана система не є і не може бути достатньо ефективною, не може забезпечити належної якості надання медичної допомоги пораненим на війні військовослужбовцям. Складність і громіздкість системи призводить до того, що головні військові лікувальні заклади (військові різного профілю) перетворюються на зібрання випадкових людей, які не мають належного професійно-бойового злагодження, і досягти якого за цих умов наявного рівня професійно-спеціальної підготовки мобілізаційного контингенту практично нереально.
Таким чином, існуюча система медичного забезпечення Збройних Сил на воєнний час не відповідає її фактичним потребам, реальним можливостям держави – як системи охорони здоров’я, так і її економіки в цілому, не забезпечує гарантованої медичної допомоги пораненим та хворим військовослужбовцям.
Тому виникла необхідність докорінної реформи діючої і створення нової системи медичного забезпечення Збройних Сил України на воєнний час.
Її основні засади:
У військовій ланці організація надання медичної допомоги пораненим та хворим у воєнний час значних змін не потребує і буде здійснюватись штатними медичними підрозділами (до бригади включно), нова організаційна структура яких уже розроблена.
У дивізійній ланці на даний час окремий медичний батальйон дивізії потребує реорганізації. Його доцільно мати не як етап кваліфікованої медичної допомоги, а як медичну частину, призначену для евакуації поранених і хворих з частин дивізії та посилення медичними фахівцями медичних пунктів полків.
Надання кваліфікованої медичної допомоги пораненим і хворим під час бойових дій планується здійсьнювати у військових польових пересувних госпіталях (ВППГ) медичної бригади, які розгортати в інтересах бригад та дивізій розпорядженням старшого начальника медичної. Відповідно реорганізувати медичну бригаду корпусу і мати в її складі військові польові пересувні госпіталі (з розрахунку по 1-2 на дивізію, по 1 на дві бригади та резерв: усього в бригаді 5-7), батальйон медичного підсилення, окремий автомобільний батальйон медичної евакуації, медичний склад і підрозділи управління, забезпечення та обслуговування.
Завершення кваліфікованої медичної допомоги, а головне – надання спеціалізованої медичної допомоги і лікування поранених та хворих військовослужбовців у фронті до цього часу планувалось проводити тільки у військових лікувальних закладах госпітальних баз фронту. За новою концепцією для цієї мети планується широке використання загальнодержавної мережі цивільних лікувальних закладів.
Виходячи з цього, передбачені штатами на воєнний час спеціальні військово-медичні з’єднання – передові і тилові госпітальні бази в іншому їх вигляді підлягають ліквідації і реорганізації.
У зв’язку з цим докорінних змін повинна зазнати госпітальна база. За нових умов вона буде складатись з обмеженої кількості компактних мобільних пересувних госпітальних баз (ПГБ) нової пересувальної організації. У складі такої нової госпітальної