Основна частина

Підсумки

Зміст лекції

Вступ

Лікувально-евакуаційні заходи є однією із основних складових частин медичного забезпечення Збройних Сил у воєнний час.

До лікувально-евакуаційних заходів у воєнний час відносяться: пошук, збір поранених і хворих, надання їм усіх видів медичної допомоги, їх евакуація, лікування й медична реабілітація.

Основна мета лікувально-евакуаційних заходів – збереження життя і швидке відновлення боєздатності та працездатності у як можна більшого числа вибулих зі строю в результаті бойового ураження чи захворювання військових, що є в умовах сучасної війни найефективнішим методом поповнення масових бойових втрат особового складу військ.

Лікувально-евакуаційні заходи об’єднуються в лікувально-евакуаційну систему, під якою слід розуміти сукупність взаємозв’язаних принципів організації медичної допомоги пораненим та хворим, їх лікування, евакуації, реабілітації, а також призначених для цього сил та засобів медичної служби, що належать певному історичному етапу й рівню розвитку військової справи та військової медицини.

Історія військової медицини свідчить про досить значну кількість різноманітних форм і методів організації лікувально-евакуаційних заходів у військах. Вони змінювались і удосконалювались по мірі зміни факторів, які мають вирішальний вплив на діяльність медичної служби. До цих факторів відносяться:

соціально-економічний і політичний лад в державі, організація збройних сил, їх технічне оснащення, особливо засобами пошкодження;

рівень розвитку військового мистецтва, медичної науки і системи охорони здоров’я;

економічний потенціал країни.

Велику роль для визначення найбільш ефективної організації лікувально-евакуаційних заходів у війнах кінця ХІХ – початку ХХ ст. стали відігравати величина і структура санітарних втрат військ.

Особливості тієї чи іншої лікувально-евакуаційної системи залежать від конкретних умов ведення війни та окремих операцій, які є досить різноманітними, і визначають дві основні тенденції в організації лікувально-евакуаційних заходів.

Перша – характеризується організацією лікування поранених і хворих близько від зон бойових дій (“лікування на місці”);

Друга – намагання евакуювати із зони в тил якомога більшу частину поранених та хворих.

“Ліквання на місці” – отримало широек розповсюдження в період становлення військової медицини, коли обмежені за чисельністю армії, які застосовували малорухомі лінійні бойові порядки, характеризувались дуже низькою маневреністю, і кінець війни вирішувався в ході однієї або декількох бойових дій, які проводились на порівняно обмеженій території, коли шляхи сполучення і способи спілкування були вкрай недосконалими, а методи лікування – ще дуже примітивними.

Організація лікувально-евакуаційних заходів за евакуаційним типом обумовлена неможливістю здійснити лікування великого числа поранених і хворих в безпосередній близькості до лінії фронту, перш за все – в зв’язку з небезпекою їх вторинного ураження і необхідністю забезпечити високу рухомість засобів медичної служби при такому характері бойових дій, який вимагає маневреності. Великий вплив на посилення евакуаційної тенденції мало удосконалення шляхів сполучення і засобів зв’язку, в особливості – залізничного, потім автомобільного і авіаційного транспортів.

Не менше значення мало ускладнення самого процесу лікування поранених і хворих, обумовленого розвитком медичної науки і технічного оснащення медичної служби. В зв’язку з цим виникла (особливо при великих санітарних втратах) необхідність евакуації значної частини поранених та хворих до лікувальних закладів, розміщених не тільки на театрі воєнних дій, але й за його межами, тобто там, де можна було б створити належні умови для їх повноцінного лікування відповідно вимог медичної науки.

Слід підкреслити, що евакуаційна система і система лікування на місці рідко зустрічались у практиці медичного забезпечення військ в чистому” вигляді. В залежності від конкретних умов, обставин, в одних випадках переважали методи лікування поранених і хворих “на місці” – недалеко від зони бойових дій, в інших – евакуація в тил.

Найбільш ефективним і гнучким є поєднання лікувальних та евакуаційних заходів в систему етапного лікування з евакуацією за призначенням в інтересах швидкого й повного відновлення здоров’я поранених і хворих.

Принципи етапного лікування з повною евакуацією виправдали себе під час Великої Вітчизняної війни і дозволили повернути в стрій до 72,3% загального числа поранених, понизити летальність та інвалідність.

1. Сучасна система лікувально-евакуаційних заходів

Нові умови діяльності медичної служби викликали необхідність перебудови системи лікувально-евакуаційних заходів у військах. В її основі вже лежали принципи системи етапного лікування з евакуацією за призначенням періоду Великої Вітчизняної війни. Але, разом з тим, існує ряд важливих нових положень:

максимальне обмеження багатоетапності в лікувально-евакуаційному процесі;

надання одноразової вичерпної допомоги;

висування медичних пунктів і лікувальних закладів до районів виникнення масових санітарних втрат (якщо дозволяють обставини) з подальшою організацією на місці лікування тих контингентів поранених і хворих, які не підлягають евакуації за межі фронту;

широкий маневр не тільки об’ємом, але і видами медичної допомоги, що надається на етапах медичної евакуації;

можливий попередній розподіл евакуаційних потоків, необхідність постійного поєднання лікувально-евакуаційних заходів із заходами по захисту поранених і хворих, а також сил і засобів медичної служби від зброї масового ураження.

Відповідно до таким чином проведеної оцінки, почався неухильний процес уточнення, зміни, доповнення, внесення коректив до попередньої системи, а також спроба дати нове формулювання системі лікувально-евакуаційних заходів. Великий внесок в розробку сучасної системи лікувально-евакуаційних заходів зробили: А.С.Георгієвський, Н.Г.Іванов, О.К.Гаврилів, О.С.Лобастов, Г.П.Лобанов, Д.Д.Кушинський, І.А.Кров та інші.

Становленню і розвитку нової системи лікувально-евакуаційних заходів у військах сприяли