стримуванню імпорту;
ѕ
посилення контролю за діяльністю всіх національних суб’єктів валютних відносин;
ѕ
посилення обмеження на валютні операції.
Ці заходи впливу на зменшення дефіциту платіжного балансу можуть здійснюватися кожний окремо або в комплексі залежно від конкретної ситуації, що склалася в економіці країни чи на валютному ринку. Для правильного вибору заходів щодо урівноваження платіжного балансу важливо виявити конкретні чинники, які призвели до його розбалансованості.
З теоретичного погляду, економічна роль платіжного балансу визначається тим, що відображені в ньому обороти безпосередньо впливають на попит і пропозицію на валютному ринку: надходження валюти створює передумови для формування пропозиції її, а платежі — для формування попиту на валюту. Цей зв’язок можна виразити кількісно у вигляді таких формул:
1) ПрВ = ЗВ1 + НВ – ЗВ2,
де ПрВ — пропозиція інвалюти протягом звітного періоду;
ЗВ1 — залишки інвалюти в суб’єктів ринку на початок періоду;
НВ — надходження інвалюти протягом звітного періоду по платіжному балансу;
ЗВ2 — залишки інвалюти в суб’єктів ринку на кінець періоду.
Якщо залишки інвалюти на початок і кінець звітного періоду однакові, то пропозиція валюти буде збігатися з надходженнями її по платіжному балансу, тобто ПрВ = НВ;
2) П0В = БВ1 + ПВ – БВ2,
де П0В — попит на інвалюту протягом звітного періоду;
БВ1 — боргові зобов’язання резидентів перед нерезидентами на початок періоду;
ПВ — валютні платежі протягом періоду по платіжному балансу;
БВ2 — боргові зобов’язання резидентів перед нерезидентами на кінець періоду.
Якщо боргові зобов’язання на початок і кінець звітного періоду однакові, то попит на інвалюту буде збігатися з валютними платежами, визначеними по платіжному балансу, тобто П0В ПВ.
З наведених формул можна зробити висновок, що попит (П0В) і пропозиція (ПрВ) на валютному ринку будуть урівноважуватися за умови збалансованості надходжень (НВ) та платежів (ПВ) платіжного балансу. Похибки можуть спричинюватися лише на величину розбіжностей між обсягами залишків валюти та валютних боргових зобов’язань економічних суб’єктів на початок і кінець періоду.
У механізмі платіжного балансу важливе місце займають офіційні золотовалютні резерви (ЗВР), що враховуються по статті «Резервні активи» і слугують офіційним механізмом урегулювання його сальдо. Активне сальдо платіжного балансу сприяє зростанню золотовалютних резервів, а пасивне — їх зменшенню. Проте економічна роль цих резервів не обмежується балансуванням платіжного балансу, а значно виходить за його межі. Тому управління ними можна розглядати як самостійний інструмент валютного та грошово-кредитного регулювання.
Золотовалютні резерви — це запаси іноземних фінансових активів та золота, які належать державі і перебувають у розпорядженні органів грошово-кредитного регулювання і можуть бути реально використані на регулятивні та інші потреби, що мають загальноекономічне значення. Ці потреби визначають цілі накопичення золотовалютних резервів. Основними з них є:
ѕ
забезпечення країни достатнім запасом міжнародних платіжних засобів, з тим щоб держава, її окремі структури та недержавні економічні агенти могли своєчасно розрахуватися за своїми зовнішніми зобов’язаннями. Це так зване трансакційне при-значення золотовалютних резервів, спрямоване на обслуговування зв’язків національної економіки зі світовою. У цьому призначенні вони слугують запасом ліквідних коштів, які забезпечують платоспроможність країни на світовому ринку;
ѕ
забезпечення державі можливості проводити інтервенції на валютному ринку та ринку грошей, з тим щоб підтримувати на потрібному рівні на них попит і пропозицію та обмінний курс національної валюти. Це так зване інтервенційне призначення резервів, спрямоване на підтримку зовнішньої та внутрішньої вартості національних грошей.
Досягнення цих цілей залежить від достатності обсягу золото-валютних резервів та ефективності механізму їх використання. У зв’язку з цим виникає ряд проблем з використанням цього регулятивного інструменту:
ѕ
проблема оптимізації обсягу золотовалютних резервів;
ѕ
проблема інтервенційного їх використання;
ѕ
проблема розміщення резервів та ін.
Оптимізація розміру золотовалютних резервів має важливе економічне значення тому, що занижений їх обсяг погіршує платоспроможність країни на світовому ринку та обмежує регулятивні можливості держави у монетарній сфері, а завищений призводить до заморожування значної частини національного багат-ства країни на тривалий період. Практичне вирішення цього питання виявилося набагато складнішим, ніж це може видатися на перший погляд. Широке коло чинників, що визначають необхідність формування резервів та впливають на обсяги цих резервів, практично унеможливлює вироблення універсального правила їх оптимізації, придатного для будь-якої країни і в будь-яких умовах. Не випадково фактичні обсяги цих резервів істотно коливаються в розрізі окремих країн, про що свідчать дані табл. .2.
Таблиця 6.2
ЗОЛОТОВАЛЮТНІ РЕЗЕРВИ ІНОЗЕМНИХ КРАЇН
станом на 1 липня 1997 р., млрд дол. США
Розвинуті країни | Усього | У тому числі
в іноземній валюті | Країни,
що розвиваються | Усього | У тому числі
в іноземній валюті
Разом | 1023,4 | 777,2 | Разом | 895,0 | 842,4
Японія | 229,2 | 221,1 | Китай | 127,1 | 122,8
США | 144,3 | 56,8 | Тайвань | 94,6 | 90,0
Німеччина | 112,6 | 80,8 | Сінгапур | 80,7 | 80,7
Іспанія | 68,6 | 63,4 | Гонконг | 67,6 | 67,6
Італія | 64,5 | 42,2 | Бразилія | 57,2 | 55,8
Швейцарія | 62,9 | 35,0 | Півд. Корея | 34,2 | 34,0
Франція | 56,4 | 29,0 | Таїланд | 32,2 | 31,4
Голландія | 36,1 | 27,1 | Індія | 30,0 | 25,7
Норвегія | 28,8 | 28,5 | Малайзія | 27,4 | 26,6
Австрія | 24,0 | 20,6 | Мексика | 23,9 | 23,8
Як видно з наведених даних, у середині 1997 р. найбільші запаси золотовалютних резервів мала Японія. Вони в 1,6 раза перевищували золотовалютні запаси США і в 2,0 рази — запаси Німеччини. Таке співвідношення не відповідає співвідношенню економічних потенціалів цих країн: обсяг ВВП у Японії за 1996 р. був майже в 1,7 раза меншим, ніж у США, та в 1,9 раза більшим, ніж у Німеччині. Ще разючіше відхилення золотовалютних резервів від співвідношення обсягів зовнішньої торгівлі вказаних країн. Подібна невідповідність має місце і в групі країн, що розвиваються. Так, обсяг золотовалютних резервів Китаю в 3,7 раза перевищував резерви Південної Кореї. Водночас обсяг ВВП Китаю за 1996 р. перевищив обсяг ВВП Південної Кореї лише в 1,4 раза, а обсяг експорту — в 1,2 раза.
Проте такий різнобій у фактичних обсягах золотовалютних резервів окремих країн не означає відсутності взагалі об’єктив-них підстав для достовірного визначення їх розміру, адекватного потребам окремої країни. Такі підстави є, і визначаються вони економічним призначенням цих резервів.
Потреби в резервах у їх трансакційному призначенні визначаються обсягами платежів за зовнішніми зобов’язаннями, пов’я-заними з імпортом товарів та послуг, обслуговуванням зовнішнього боргу держави, експортом капіталу тощо. В умовах високорозвинутих ринкових відносин економічні агенти для виконання своїх зовнішніх зобов’язань можуть самостійно формувати резерви з власних валютних надходжень. При цьому трансакційний мотив накопичення централізованих резервів визначається насамперед розміром від’ємного сальдо платіжного балансу: чим він більший, тим меншу частину своїх зовнішніх зобов’язань можуть погасити економічні агенти за рахунок власних валютних надходжень і будуть змушені звертатися до зовнішніх джерел фінансування. Одним із таких джерел є запозичення на міжнародних валютних ринках. У країнах з економіками, що глибоко інтегровані у світову, економічні суб’єкти мають вільний доступ до світового валютного ринку і можуть там запозичити частину потрібних ліквідних коштів. За рештою звертаються на внутрішній ринок, а через нього — до централізованих резервів. У країнах же з перехідною економікою, як і в тих, що розвиваються, доступ до міжнародних валютних ринків істотно ускладнений. Тому попит тут на ліквідні ресурси концентрується переважно на внутрішніх ринках і потреба в централізованих резервах відносно більша. Не випадково запаси іноземної валюти в країнах, що розвиваються, у 1997 р. були в 1,1 рази більші, ніж у розвинутих країнах.
Отже, розміри централізованих резервів як запасу світової лік-відності визначаються:
ѕ
обсягами платежів за зовнішніми зобов’язаннями держави та недержавних економічних суб’єктів;
ѕ
рівнем збалансованості платіжного балансу країни;
ѕ
рівнем інтегрованості національної економіки у світову та розвиненістю доступу резидентів до міжнародних валютних ринків.
Потреби в резервах у їх інтервенційному призначенні залежать насамперед від обсягів грошової маси, яка функціонує у внутрішньому обороті країни. Це пояснюється тим, що формування резервів базується на надходженнях валютної виручки економічних агентів від реалізації їх продукції на зовнішніх ринках, на припливі іноземних капіталів та доходах від іноземних інвестицій тощо. Використання цих надходжень валюти усередині країни можливе лише через обмін на національну валюту. Якщо для такого обміну наявної пропозиції (маси) національних грошей недостатньо, центральний банк повинен викупити надлишок валюти в централізований резерв за рахунок емісії, яка призведе до відповідного збільшення маси національних грошей. Якщо він своєчасно цього не зробить, розпочнеться зростання курсу національної валюти (ревальвація), яке може негативно вплинути на економічний стан експортерів, спричинити скорочення експорту та експортного виробництва, дестабілізацію всієї економіки.
Якщо пропозиція валюти буде меншою від попиту на неї за національні гроші, виникне загроза знецінення останніх, і центральний банк повинен буде скупити надлишок національної валюти за рахунок золотовалютного резерву. Одночасно відбудеться зменшення обсягів цього резерву і грошової маси в