Банки ѕ невід’ємна риса сучасного ринкового господарства. Опосередковуючи зв’язки між різними галузями економіки, вони перебувають в центрі ділового життя суспільства, здійснюють найрізноманітніші види операцій, пов’язаних з рухом капіталів, організацією грошового обігу, фінансуванням господарства, валютно-кредитними відносинами, посередницькими послугами, управлінням майном та ін. Банки як підприємства особливого роду забезпечують господарський оборот необхідними платіжними засобами, створюючи умови для організації ділового циклу.

Особливості розвитку кредитної системи в цілому і банківської системи зокрема виявили необхідність у регульованому підході до організації кредитних відносин, що зумовило в кінцевому підсумку поділ усіх банківських установ залежно від ролі і їх функцій на два рівні:

1. центральний банк, що реалізує грошово-кредитну і валютну політику уряду, здійснює емісію, управляє офіційними валютними резервами, є банком держави та всіх інших кредитних інститутів;

2. комерційні банки, що безпосередньо забезпечують процес кредитно-розрахункового і фінансового обслуговування економіки.

Усі банківські інститути перебувають у тісному взаємозв’язку між собою й утворюють ядро кредитної системи, на яке припадає основне навантаження ѕ фінансово-кредитне обслуговування економіки. У той же час в структурі кредитної системи важливе місце належить спеціалізованим кредитно-фінансовим інститутам, що являють собою окремий небанківський вид кредитних організацій.

Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути зосереджують свою діяльність на окремих, як правило невеликих, сегментах ринку фінансових послуг, функціонуючи для певного типу клієнтури або пропонуючи відносно вузький спектр можливих операцій. Діяльність спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів дозволяє заповнити ті ніші на ринку банківських послуг, які з тих чи інших економічних або політико-правових причин залишаються незаповненими банківськими установами.

Ефективна діяльність кредитної системи у будь-якій країні з ринковою економікою передбачає необхідність ієрархічної побудови її інститутів за дворівневим принципом: перший рівень ѕ центральний банк країни; другий рівень ѕ комерційні банки і спеціалізовані кредитно-фінасові інститути. Така структура дозволяє оптимально організувати відносини між різними ланками кредитної системи, забезпечуючи належний рівень координації та регулювання їх діяльності з метою найбільш повного задоволення потреб різних учасників господарського обороту у кредитно-фінансових послугах.

Щоправда можлива і однорівнева схема організації кредитних установ. Однак така практика у більшій мірі є характерною або для ранніх стадій розвитку кредитної системи, коли відсутній центральний банк, або для країн з адміністративно-командними методами управління господарством, де єдиний державний банк самостійно виконує усі функції кредитної системи. Становлення і розвиток повноцінних ринкових відносин довели неспроможність такої організаційної побудови як в першому, так і у другому випадках.

Дворівнева організація кредитної системи дозволяє ефективно розподілити адміністративно-регулюючі та операційні функції між центральним банком і усіма іншими кредитними інститутами, що забезпечує належний рівень обслуговування усіх суб’єктів ринкових відносин.

Окреме місце у складі кредитної системи належить інфраструктурі, що являє собою комплекс засобів, які забезпечують нормальне функціонування інститутів кредитної системи. Основними елементами цієї інфраструктури є:

1. Нормативно-правове забезпечення, що включає систему законів і підзаконних актів, які юридично визначають і регламентують сфери діяльності кредитних інститутів.

2. Системи захисту інтересів вкладників банків, що передбачають діяльність спеціалізованих органів страхування депозитів клієнтів під контролем центрального банку, незалежних урядових органів або самих комерційних банків.

3. Національні асоціації банків та інших кредитних установ, об’єднаних за функціональними ознаками з метою захисту інтересів своїх членів і встановлення для них основних правил ведення бізнесу, тобто саморегулювання.

4. Інформаційне забезпечення, що передбачає наявність спеціалізованих організацій, які виводять рейтинги банків, централізованих систем інформації про клієнтів, публікацію спеціальних видань із статистичними та аналітичними матеріалами про стан грошово-кредитної сфери економіки.

5. Розрахункова мережа, що забезпечує врегулювання платіжних зобов’язань між інститутами кредитної системи через електронні засоби зв’язку, клірингові палати, обчислювальні центри, що можуть знаходитись під контролем центрального банку або виступати самостійними організаціями.

6. Інкасаторське та охоронне обслуговування кредитних інститутів, що може здійснюватись як самими банками, так і спеціалізованими організаціями.

7. Сиситема підготовки кадрів для інститутів кредитної системи, що включає мережу навчальних закладів, які готують спеціалістів для роботи в кредитних установах.

Таким чином, не здійснюючи безпосередньо операцій інститутів кредитної системи, її інфраструктура створює оптимальні умови для виконання банками і небанківськими кредитно-фінансовими інститутами своїх функцій.

11.2. ПОХОДЖЕННЯ І ФУНКЦІЇ БАНКІВ

Банки як основа кредитної системи виступають головними посередниками у всьому комплексі взаємовідносин між різними суб’єктами ринкової економіки. Виникнення і розвиток банків був об’єктивно зумовлений еволюцією кредитних відносин та став важливим етапом на шляху економічного прогресу суспільства.

Зародження банківської справи припадає ще на рабовласницький період, коли виникають лихварство та міняльні операції. Центром зазначених процесів було спершу Вавілонське царство (7-6 ст. до н.е.), до існування якого належать перші історичні згадки про діяльність стародавніх банкірів. Ці відомості стосуються, зокрема, вавілонських банкірських домів Ігібі, Іддін-Мардука, Мурашу та ін., що приймали процентні вклади, видавали позики під письмові зобов’язання і під заставу різних цінностей, здійснювали платежі за рахунок клієнтів, виступали поручителями за різноманітними угодами, брали участь у торговельній справі на пайових засадах, виконували роль радника та довіреної особи при укладанні різних угод.

Значного розвитку банківська справа набула і у Стародавній Греції, де початково банківські операції здійснювались окремими храмами, найвідомішими з яких були Дельфійський, Ефеський, Делонський, Фокейський, Мілетський та деякі ін. Торговці, приватні особи і навіть цілі міста Греції віддавали свої гроші на зберігання до скарбниць храмів, недоторканість яких гарантувалась шанобливим ставленням