Нині, коли є потреба інтенсифікувати міжнародні відносини України, орієнтація «на весь світ» не працюватиме. Адже пріоритети виголошуються саме тому, що будь-яка держава обмежена у своїх зовнішньополітичних та інших можливостях і ресурсах. Навіть сучасні США розподіляють власні можливості для того, щоб зосередити зусилля саме на тих напрямах, які визначені найважливішими, пріоритетними. Тому, на погляд авторів, у цьому контексті потребують доробки та конкретизації основні напрями зовнішньої політики України.

За таких підходів одні напрями порівняно з іншими виявляються певним чином «оголеними», але це виправдано, бо успіх політики вирішальною мірою залежить від успіху саме на пріоритетних, а не другорядних напрямах. Таким чином, успіх політичної діяльності залежить від правильності визначення стратегічних напрямів та цілей, що, у свою чергу, дає змогу правильно сконцентрувати зусилля. Мистецтво комплексного політичного менеджменту полягає у перерозподілі зусиль: своєчасно визначити успішні напрями й ухвалити рішення про їхнє посилення за рахунок інших. Таким чином, аналіз політичної діяльності держави та маневрування між пріоритетними та непріоритетними напрямами – це дві обов’язкові складові політичного менеджменту.

Отже, оцінка ситуації й формування задуму – ще два важливих етапи стратегічного планування. Формування задуму (кінцевої мети) передує формулюванню цілей. Задум виникає у результаті виявлення загроз, що народжуються чи народилися. Виявлення загроз грунтується на вивченні та аналізі інформації. Стратегічному рівню планування відповідає виключно комплексний характер задуму, тому аналітична інформація, що розглядається на стратегічному рівні, має бути комплексною і містити дані про всі сторони внутрішньої та зовнішньої політики на основі використання різних, бажано альтернативних джерел інформації.

Під час оцінки ситуації всебічно вивчається й аналізується ситуація стосовно політичної проблеми, яка має бути розв’язана. При цьому враховуються: важливість ситуації, її зв’язок з різними аспектами політики національної безпеки держави, можливий перебіг подій щодо коротко-, середньо- або довготривалих перспектив розвитку, співвідношення з основними складовими політики національної безпеки, можливі позиції інших гілок влади й суспільних груп, позиції інших країн, наявність ресурсів для ефективного здійснення політики. Усі варіанти рішення мають бути комплексними, по-перше, за змістом, по-друге, за спрямованістю. Лише на цій основі доцільно розробляти комплексні документи планування – концепції, плани, програми тощо.

Важливість таких етапів стратегічного планування, як оцінка ситуації й формування задуму, можна проілюструвати на прикладі формування задуму щодо досить нетрадиційної, але, на погляд авторів, перспективної комплексної стратегічної лінії України стосовно Російської Федерації та США.

Загальновизнано, що відносини України з РФ і США – державами, від яких багато у чому залежить її доля, мають подекуди об’єктивно суперечливий характер. Сутність цієї суперечливості полягає в тому, що Росія і США ще й досі схильні будувати відносини з Україною за принципом «зверху-вниз», використовуючи українські політичні конструкції з метою підкріплення власних кроків щодо партнера [10]. Водночас обидві держави мають зацікавленість в Україні, а Україна – у них. Тому вище керівництво України цілком обгрунтовано вимагає здійснення такої політики, згідно з якою відносини з Російською Федерацією та Сполученими Штатами Америки мають розвиватися як стратегічні на рівноправній, партнерській основі [9].

Положення України між двома цими полюсами сили призводить до загрози сталості такого стану, ускладнення умов її політичної «гри» та підвищення ступеня непередбачуваності наслідків чужих політичних рішень. Нагальною виглядає потреба змінити позицію України у цьому питанні, посилити її статус як рівноправного партнера та зменшити дію можливих негативних чинників внаслідок ще наявного протистояння США і РФ.

На нашу думку, досягнення цієї мети можливе завдяки доповненню окремих стратегічних ліній України щодо кожної з зазначених вище держав комплексною «двоєдиною» стратегією країни стосовно Російської Федерації і Сполучених Штатів. У трикутнику відносин Україна – Росія – США є питання антагоністичні (стосовно яких США і Росія мають діаметрально протилежні позиції), а є питання, що мають потенціал взаємної користі. Саме на останньому доцільно було б побудувати комплексну «двоєдину» політику України, розглядаючи її, певною мірою, як продукт еволюції українсько-російського та українсько-американського векторів зовнішньої політики.

Саме на переплетінні європейських інтересів цих двох партнерів можна зробити спробу пошуку спільних трьохсторонніх інтересів. У реалізації такої стратегії, поряд з наявними механізмами у вигляді двосторонніх консультацій на найвищому рівні, доречною виглядає ідея створення аналогічного механізму для вирішення проблем, що цікавлять усі три сторони. Фундаментом подібних тристоронніх відносин могло б бути узгодження стратегії безпеки у Центрально-Східноєвропейському регіоні.

Якими ж мають бути шляхи і політико-правові інструменти практичної розробки й реалізації системної державної політики? Світовий досвід свідчить, що найефективніші з них грунтуються на демократичній системі організації влади. Демократично обрані парламент, Президент, органи місцевого самоврядування, відповідні процедури формування Уряду та їхньої спільної роботи закладають підвалини системної діяльності всіх гілок влади як відображення і реалізації інтересів та політичних позицій усіх прошарків населення. З огляду на це, удосконалення виборчої системи України є однією з найважливіших національних цілей, тому що її якість є необхідною умовою реалізації принципів системності та комплексності політики держави у сфері національної безпеки. Зауважимо принагідно, що об’єктивна сьогодні незрілість нашої багатопартійної системи призвела до утворення у Верховній Раді конгломерату політичних сил, які протистоять одна