основного вироб-ництва. Але такий підхід не можна вважати ні економічно, ні тех-нічно правильним через те, що фактично одержання побіжної продукції — це витрати на її одержання. Наприклад, щоб одержа-ти газ у вугледобуванні, слід затратити певні кошти на організа-цію. Тому супутня продукція вимагає особливого калькулювання.
На відміну від побіжної побічна продукція не потребує додат-кових витрат. Така продукція утворюється в комплексних вироб-ництвах паралельно з основною. Для калькулювання собівартості основної продукції потрібно попередньо визначити кількісні, які-сні та вартісні параметри побічної продукції.
Оскільки побічну продукцію одержують в тому самому техно-логічному процесі, що й основну, то краще її калькулювати як супровідну разом з основною, а не оцінювати на підставі окремих цінових даних. При цьому є рація застосовувати метод коефіцієн-тів, за якими можна встановити технічні пропорції та розподілити витрати між окремими видами продукції.
Остаточний брак — це якісний показник роботи господарст-ва. Як вихідний елемент процесу виробництва він має кількісні та якісні характеристики, на підставі яких через оцінку набуває вар; тісного вираження. Основні питання обліку браку були викладеН1 раніше, тому спинимося лише на тих питаннях, які стосуються калькулювання собівартості основної продукції.
У різних галузях виробництва (хімічній, гумотехнічній, харчовій і т. ін.), де виробничий брак може бути згодом використаний, доцільним є такий порядок обліку та визначення втрат від браку: на основі акта на брак оцінюють його за допомогою нормативної вартості з урахуванням місця та операції виникнення браку; вартість забракованої продукції після цього відображують на рахунку «Брак у виробництві»: остаточні втрати від бракованої продукції відносять на дебет рахунка «Виробництво».
У багатьох галузях втрати від браку нормуються. Передбаче-ний нормою розмір втрат у цих випадках слід брати за змінну ве-личину втрат. Щоденно у випуску продукції на основі бухгалтер-ської довідки обліковують нормативний вид витрат, а фактичні втрати визначають звичайним шляхом. Різниця між фактичним та нормативним розміром втрат буде особливим видом відхилення.
Незавершене виробництво є найскладнішим елементом кальку-ляційного процесу. Облік незавершеного виробництва дає змогу встановити комплектність заділів, ритмічність виробництва та ви-пуску продукції, контроль за матеріальними цінностями тощо. В умовах безперервного виробничого процесу, якщо немає даних про параметри незавершеного виробництва, практично неможли-ве калькулювання фактичної собівартості продукції.
Завжди незавершене виробництво має кількісні та якісні ха-рактеристики, на підставі яких можна оцінювати та визначати вартісні параметри. Кількісні параметри незавершеного виробни-цтва визначають за даними оперативного обліку, а вартісні — бу-хгалтерським обліком.
На підприємствах незавершене виробництво визначається од-ним з двох методів: інвентаризацією або оперативно за даними технічного обліку. Інвентаризацію незавершеного виробництва провадять інвентаризаційні комісії.
в) Методика визначення (калькулювання) фактичної виробни-чої собівартості продукції, виконаних робіт, наданих послуг.
Для визначення фактичної собівартості випущеної продукції слід мати дані про кількість, якість та вартість таких факторів ка-лькулювання: готова продукція, незавершене виробництво на по-чаток та на кінець калькульованого періоду, відходи виробництва, побічна та допоміжна продукція, остаточний брак виробництва. Крім того, потрібно визначити втрати від браку, який можна ви-правити. Ці дані дають змогу скласти загальну формулу, загальний алгоритм калькуляційного процесу (рис. 1.6.).
Незавершене виробництво зумовлює два моменти в калькуляційному процесі: перший — вартість незавершеного виробництва на початок калькульованого періоду слід додати до загальної суми поточного періоду; другий — вартість незавершеного виробництво слід відняти від остаточної суми витрат, яка залишається після виконання ряду процедур.
ВСВф – фактична собівартість усієї продукції, яка випущена виробництвом
=
НВп – незавершене виробництво на початок калькуляційного періоду
+
ПЗп – поточні витрати періоду (місяць, квартал, сезон, рік)
-
ВЗВ – вартість зворотних відходів виробництва
-
ВПП – вартість побічної продукції
-
ВПЖП – вартість побіжної (супутньої) продукції
+
Вбр – втрати від технологічного браку
-
НВк – незавершене виробництво на кінець калькуляційного періоду
Рис. 1.6. – Логіко-математична модель побудови калькуляційного процесу фактичної виробничої собівартості готової продукції за умов наявності всіх чинників калькулювання
Наявність відходів виробництва зумовлює необхідність ви-ключення їх вартості із загальної суми витрат.
Наявність супутньої продукції зумовлює необхідність обліку витрат на її одержання, а наявність побічної продукції — розме-жування затрат між готовою та побічною продукцією на підставі калькуляції або виключення вартості побічної продукції, якщо вона не калькулюється, її оцінюють на підставі облікових цін.
Відсутність будь-якого чинника калькуляційного спрощує обчислення фактичної собівартості продукції. Поєднання різних факторів визначається такими методами калькулювання фактичної собівартості продукції:
Підсумування витрат. Цей метод застосовують у тих випадках, коли за калькульований період мають місце такі чинники: поточні затрати, затрати на виправлення браку та незавершене виробництво на початок калькульованого
Виключення затрат та відходів. Застосовують тоді, коли іс-нують такі чинники: відходи виробництва, побічна та по-біжна продукція, якщо вони оцінюються заздалегідь і не обчислюються окремо, остаточний брак (якщо його вар-тість повністю відшкодується винуватцями).
Розмежування затрат. Застосовується, коли крім поточних
витрат мають місце такі фактори: незавершене виробницт-во на кінець калькульованого періоду, побічна продукція (якщо вона калькулюється).
Комбінований метод. Застосовується в решті випадків.
Перелічені методи калькулювання фактичної собівартості продукції є основними для всіх галузей господарювання. За ци-ми методами обчислюють фактичну собівартість усієї продукції, яка випущена виробництвом за певний період (місяць, квартал, сезон, рік).
Для обчислення фактичної собівартості окремих видів проду-кції потрібно застосовувати додаткові прийоми. Але при цьому слід мати на увазі, що на першому етапі обліку затрат під час формування окремих елементів витрат у системі рахунків за цент-рами затрат застосовують два прийоми включення їх у фактичну собівартість окремих видів продукції: або прямо включають у со-бівартість конкретного продукту, або непрямо через формування проміжних облікових комплексів видового групування: через ра-хунки накладних затрат. Тому методика калькулювання