коли має місце зменшення майбутніх економічних вигод, пов’язаних з вибуттям активів або збільшенням зобов’язань, що призводить до зменшення власного капіталу підприємства (крім зменшення капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власниками). Це означає, що витрати визначаються одночасно з визнанням збільшення зобов’язань (наприклад, нарахування заробітної плати працівникам) або із зменшенням активів (реалізація товарів);

оцінку витрат може бути достовірно визначено.

Витрати визначаються виходячи з принципу відповідності, тобто витрати визначаються в період, в якому визнано дохід, для одержання якого вони були здійснені. Наприклад, матеріальні витрати, витрати на оплату праці, накладні витрати та інші витрати, включені до складу собівартості продукції, визначаються як витрати в момент одержання доходу (виручки) від реалізації продукції. Інколи прямий зв’язок між витратами і доходами встановити неможливо. Такі витрати відображають у бухгалтерському обліку і фінансовій звітності в тому звітному періоді, коли вони мали місце. Перелік таких витрат установлено відповідними П(С)БО. Так згідно з п. 14 П(С)БО 9 „Запаси” відносяться до витрат того періоду, в якому були створені:

понад нормативні суми убутку і нестачі запасів;

відсотки за користування кредитом;

витрати на збут запасів;

загальногосподарські та подібні витрати.

Якщо активи забезпечують економічні вигоди протягом декількох звітних періодів, витрати визнаються на підставі їх систематичного і раціонального розподілу (наприклад, у вигляді амортизації) протягом тих звітних періодів, коли надходять відповідні вигоди, пов’язані з використанням певного активу.

Не визнаються витратами звітного періоду :

платежі за договорами комісії, агентськими угодами та іншими аналогічними договорами на користь комітента, принципала тощо;

попередня оплата запасів, робіт послуг;

погашення одержаних позик;

інші зменшення активів або збільшення зобов’язань, що не призводять до зменшення власного капіталу;

витрати, які відображаються зменшенням власного капіталу відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку.

Для організації обліку витрат важливе значення має їх класифікація (рисунок 1.1). Вона потрібна для визначення вартості продукції та відповідно для ціноутворення. Велике значення класифікації витрат в управлінні ними.

Витрати, безпосередньо пов’язані з виробничим (технологічним) процесом виготовлення продукції (виконання робіт чи надання послуг), називають основними. Ці витрати в більшості випадків є прямими, тобто відносяться до конкретних об’єктів витрат на підставі первинних документів. Накладні витрати пов’язані з організацією, обслуговуванням виробництва і управління ним. Величина цих витрат залежить від структури управління підрозділами, цехами і підприємством. За способом включення до собівартості витрати можуть бути прямі та непрямі. Прямі витрати – витрати на виробництво конкретного виду продукції, які безпосередньо включаються до її собівартості на підставі первинних документів. Непрямі витрати – це витрати на виробництво, які не можуть бути віднесені безпосередньо до конкретного об’єкта витрат економічно доцільним шляхом і тому потребують розподілу. З розподілом витрат пов’язаний вибір доцільної бази розподілу, що закріплюються наказом про облікову політику.

Рис.1.1 Класифікація витрат

Організація обліку витрат за економічними елементами має велике значення для складання фінансової звітності та проведення економічного аналізу. На основі переліку калькуляційних статей, які встановлюються підприємством самостійно виходячи з особливостей технології та організації виробництва складаються форми калькуляційних розрахунків, кошторисів та внутрішньої звітності. До витрат, які включаються до собівартості реалізованої продукції відносяться її виробнича собівартість, нерозподілені загальновиробничі витрати та понаднормативні виробничі витрати. Решта витрат розглядається як витрати того звітного періоду, в якому вони виникли і класифікуються за видами діяльності.

В умовах реформування національної системи бухгалтерського обліку, приведення її у відповідність до вимог ринкової економіки і міжнародних стандартів бухгалтерського обліку, знову стає актуальною собівартість, як один з основних якісних показників роботи підприємства, що характеризує в грошовій формі ефективність роботи цього підприємства. Від правильного розрахунку собівартості продукції залежить результат основної діяльності виробничого підприємства, що відображає його фінансовий стан, котрий він може продемонструвати потенційним інвесторам і кредиторам. Діюче законодавство і нормативна база щодо бухгалтерського обліку надають підприємству свободу дії у виборі варіанту оцінки витрат, які включаються до складу виробничої собівартості продукції, методики її бухгалтерського обліку.

Метою обліку собівартості є своєчасне, повне і достовірне визначення фактичних витрат, пов’язаних з виробництвом продукції, обчислення фактичної собівартості окремих видів і всієї продукції, а також контроль за використанням матеріальних ресурсів і грошових коштів. Формування собівартості належить до сфери внутрішньогосподарського (управлінського) обліку. Одним із основоположних питань управлінського обліку на підприємстві є визначення поняття „об’єкт витрат”, наведене у П(С)БО 16. Об’єкт витрат – продукція, роботи, послуги або вид діяльності підприємства, які потребують визначення пов’язаних з їх виробництвом (виконанням) витрат. Перелік об’єктів витрат як один з елементів облікової політики підприємство визначає самостійно.

Наступне поняття, на якому слід наголосити – це постійні і змінні витрати. До змінних загальновиробничих витрат належать витрати на обслуговування і управління виробництвом (цехів, дільниць) пропорційно до зміни обсягу діяльності. До постійних загальновиробничих витрат відносяться витрати на обслуговування і управління виробництвом, що залишаються незмінними (або майже незмінними) при зміні обсягу діяльності (Пункт 16 П(С)БО 16).

Виходячи з економічної сутності витрат, тільки амортизаційні відрахування можуть вважатися постійними витратами. В усіх інших елементах витрат завжди буде більша чи інша частина постійних і змінних витрат. Тобто правомірніше говорити про умовно-постійні (і відповідно умовно-змінні) витрати. Тим більше, якщо ми користуємося цими термінами щодо загальновиробничих витрат, які на промисловому підприємстві значною мірою складаються із вартості послуг допоміжних цехів. Тому правильніше не ділити усі елементи загальновиробничих витрат на постійні і змінні, а встановлювати у кожному елементі частку умовно-постійних (або умовно-змінних) витрат.

Крім того, не зовсім справедливо й те, що такий розподіл визнається П(С)БО 16 лише