В останні роки у системі шкільного навчання відбува-ються негативні процеси — зменшується кількість учнів у старших класах (з 940 тис. в 1990 p. до 645 тис. чол. у 1995 p.). Це може призвести до негативних наслідків для освітнього потенціалу населення України.

Майже у половині населених пунктів зовсім немає шкіл, у тому числі у 300 сіл з населенням понад 300 чол. Пробле-ма здобуття повноцінної освіти кожною дитиною з сільської місцевості залишається надзвичайно гострою, особливо у малокомплектних школах, а на селі такою є кожна п'ята сільська школа.

Спостерігаються велика плинність вчителів, перехід їх на роботу в інші галузі. Дефіцит педагогічних кадрів най-більше відчувається в індустріальне розвинених областях.

Із загальної кількості шкільних будівель 1088, або 3 %, перебувають в аварійному стані, 3517 (9,8 %) потребують капітального ремонту. У 1994 p. збудовано шкільних примі-щень на 68,1 тис. місць, що на 18,7 тис. менше, ніж у 1993 p. Дуже складно вирішується питання організації харчування дітей, забезпечення їх одягом, взуттям, ліками.

Серед освітніх закладів важлива роль належить профе-сійно-технічним. У системі професійної освіти функціонує 1197 навчальних закладів, в яких навчається 577 тис. учнів.

Важливим завданням Уряду є здійснення заходів, спря-мованих на реформування системи професійно-технічної освіти. Має бути визначено обґрунтований державний пе-релік робітничих спеціальностей і професій, який містив би нові типи професійно-технічних закладів, прогресивні форми організації підготовки кваліфікованих робітників, та систематично здійснюватися пошук додаткових джерел фінансування. Професійно-технічним училищам слід пла-нувати державне завдання з навчання тимчасово незайня-того населення, що має важливе значення в умовах високо-го рівня прихованого безробіття. З метою фінансового са-мозабезпечення у професійно-технічних училищах потріб-но створювати навчально-виробничі об'єднання, малі під-приємства, молодіжні орендні бригади, госпрозрахункові дільниці тощо.

Україна має розвинену мережу вищих навчальних закла-дів. У 1995 p. функціонувало 747 вищих навчальних закла-дів І—II рівнів акредитації та 165 державних вищих навчаль-них закладів III—IV рівнів акредитації. Для народного гос-подарства було підготовлено 353 тис. висококваліфікованих спеціалістів.

У складних економічних умовах вищим навчальним за-кладам вдалося протистояти руйнівним процесам і в останні роки активізувати діяльність. Прийом до вузів III—IV рів-нів акредитації в 1995 p. збільшився на 1,4 тис. чол., що на 0,3 % більше від рівня 1994 p.

Вищі навчальні заклади України мають міжнародні зв'язки з питань підготовки кадрів з вищою освітою за багатьма спеціальностями. Укладені й діють міжнародні угоди в га-лузі освіти з 32 країнами. Міністерство освіти щороку від-ряджає за кордон для навчання, стажування, підвищення кваліфікації й участі у наукових конференціях студентів, аспірантів і науково-педагогічних працівників. Україна бере участь у багатьох міжнародних освітніх організаціях, про-грамах і фондах.

Істотних змін зазнала мережа вищих і середніх профе-сійних навчальних закладів. Перепрофільовано 250 профтех-училищ, у вищих навчальних закладах зменшено підготовку студентів з 60 інженерних спеціальностей і збільшено на 15 % з економічних, юридичних та ін. Здійснюється перехід на багаторівневу систему підготовки спеціалістів. Вперше в Україні розроблено і запроваджено єдиний державний пе-релік спеціальностей і кваліфікаційних рівнів.

У 1995 p. до навчальних закладів України на компенса-ційних засадах було прийнято 4 тис. іноземних громадян. Розширюється договірна форма навчання студентів. Однак це не відповідає ні потенціалу вищої школи, ні її фінансо-вим проблемам. Вузи України здатні прийняти на навчання значно більше іноземних студентів.

Особлива увага приділяється вдосконаленню змісту осві-ти з урахуванням нових соціально-політичних реалій сус-пільства, сучасного рівня науки і техніки. Розроблено концепції мовно-літературної освіти, трудової підготовки, профе-сійно-технічної освіти, нові навчальні програми з природничо-математичних предметів для середньої школи, а також 52 освітні програми підготовки бакалаврів.

Важливим елементом урядової політики в галузі освіти має стати визначення державних вимог до змісту, рівня та обсягів освіти і на цій основі вжиття заходів для поліпшен-ня якості навчально-виховного процесу, забезпечення рівня освіти, достатнього для технічного, економічного і соціаль-ного прогресу країни.

при збереженні орієнтації в основному на державне фі-нансування освіти навчальним закладам слід надати значно ширші права для того, щоб вони самостійно заробляли гроші на своє утримання, вишукуючи і використовуючи альтерна-тивні, позабюджетні кошти.

Для забезпечення належної фінансової самостійності на-вчальних закладів треба визнати за ними право власності на основні фонди, обладнання, приміщення та інше майно, яки-ми вони користуються, передати на засадах довічної оренди земельні ділянки, на яких вони розташовані або якими ко-ристуються, а також надати вузам право здійснювати всі дозволені в Україні види економічної діяльності.

Фінансування державних навчально-виховних закладів, установ і організацій системи освіти здійснюється на нор-мативній основі за рахунок коштів державного і місцевих бюджетів, галузей народного господарства, державних під-приємств і організацій, а також додаткових джерел фінансу-вання. Держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі не менше ніж 10 % національного доходу, а також валютні асигнування на основну діяльність.

Протягом останніх 4 років видатки з бюджету у деяких сферах, крім фізичної культури, підвищувалися майже од-наковими темпами. Однак слід зауважити, що кількісні по-казники не є свідченням поліпшення фінансування освіти, культури, охорони здоров'я, спорту та молодіжних потреб, оскільки збільшення темпів та частки зазначених витрат від-бувалося за умови зменшення валового внутрішнього про-дукту.

Державні навчально-виховні заклади, установи системи освіти, діяльність яких повністю або частково фінансується з бюджету, коштів галузі, звільняються від оподаткування

прибутку (доходу) без обмеження рівня рентабельності. Додатковими джерелами фінансування є такі:

кошти, одержані за підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів згідно з укладеними договорами;

плата за надання додаткових освітніх послуг;

кошти, одержані за науково-дослідні роботи (послуги) та інші роботи, виконані навчально-виховним закладом на замовлення підприємств, установ, організацій