Одним з найважливіших завдань поліпшення викорис-тання ресурсів, що виділяються на утримання соціально-культурних установ, є послідовне впровадження госпрозра-хункових форм фінансування їх, зокрема самофінансуван-ня. Для цього уже є необхідні економічні передумови, що вимагають відповідних організаційних змін, насамперед у сфері фінансового планування. Сутність питання полягає в тому, що сучасні масштаби та рівень діяльності соціально-культурних установ суттєво змінюють співвідношення дже-рел фінансування витрат. При переважанні бюджетних асиг-нувань в структурі фінансових ресурсів, що знаходяться в розпорядженні цих установ, зростає частка позабюджетних джерел.

В останні роки спостерігається зростання асигнувань під-приємств та організацій в народну освіту, підготовку кадрів, охорону здоров'я, науку і культуру. Це зумовлено зростан-ням вимог виробництва до якісних показників діяльності установ цієї сфери.

Найзначніші фінансові ресурси, крім бюджетних коштів, мають у своєму розпорядженні вищі навчальні заклади. З 1990 по 1995 p. вони зросли більш ніж у 100 разів і станов-лять більше 40 % загальної суми фінансових ресурсів, що знаходяться у розпорядженні вузів. Основними джерелами позабюджетних коштів є надходження за виконані госпроз-рахункові науково-дослідні роботи, від курсових заходів, плати студентів за навчання, продажу машинного часу ЕОМ, здавання в оренду на період літніх канікул гуртожитків тощо.

Викладене дає підстави для таких висновків:

зміна структури фінансових ресурсів, що знаходяться в розпорядженні цих установ, об'єктивно обумовлена змінами в їхній діяльності;

практика фінансового планування в установах соціаль-ної сфери не відповідає сучасним вимогам. Методи розпо-дільчого планування потреби в бюджетних ресурсах та позабюджетних коштів не передбачають необхідного взає-мозв'язку та узгодження;

діючий порядок планування не створює умов для раціо-нального та ефективного використання фінансових ресур-сів, впровадження прогресивних норм і нормативів, дотри-мання режиму економії.

3.1.2. Видатки на фінансування науки і культури

В сучасних умовах виробництво потребує не тільки до-сконалих технічних засобів, а й постійного розвитку голов-ної виробничої сили суспільства — людини. Без високої за-гальної культури працівників, спеціальних знань, належної професійної підготовки сучасне виробництво розвиватися не може.

На розвиток системи народної освіти направляються значні матеріальні та фінансові ресурси. Основним джере-лом фінансування витрат на народну освіту, науку і культу-ру є державний бюджет.

Система народної освіти в нашій країні є єдиним ком-плексом послідовно пов'язаних між собою ланок виховання і навчання: дошкільне виховання, загальна середня освіта, позашкільне виховання, професійно-технічне навчання, се-редня спеціальна і вища освіта. Це закріплено в Законі України "Про освіту", прийнятому 23 травня 1991 p., та змі-нами і доповненнями від 23 березня 1996 p., де серед основ-них принципів державної політики в галузі освіти визначені такі:

доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітних послуг, що надаються державою;

рівність умов кожної людини для повної реалізації її здіб-ностей, таланту, всебічного розвитку;

гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

органічний зв'язок з світовою та національною історією, культурою, традиціями;

незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій.

Україна на сьогоднішній день має розгалужену систему державної освіти, яка за кількісними показниками відпові-дає рівню розвинених країн світу. Однак за якісними показ-никами, характером завдань і можливостями, технологією

їх використання вона не задовольняє потреб населення Ук-раїни (табл. .1).

Таблиця 3.1.

Показник | 1990 | 1994 | 1995, %до 1990

Дошкільні заклади, тис. | 24,5 | 23 | 0,94

Кількість дітей, млн чол. | 2,4 | 1,9 | 0,79

Охоплення дітей дошкільним вихованням, % | 57,2 | 48,5 | 0,85

Загальноосвітні навчально-виховні заклади | 21825 | 22279· | 102,1

Кількість у них учнів, тис. чол. | 7132 | 7125 | 99,9

Вищі навчальні заклади І—II рівнів акредитації | 742 | 778·* | 104,9

Кількість студентів, тис. чол. | 757 | 645 | 85,2

Вищі навчальні заклади III—IV рівнів акредитації | 149 | 232·· | 155,7

Кількість студентів, тис. чол. | 881,3 | 888,5 | 100,8

За попередніми даними.

* Включаючи 52 приватних заклади на 5,6 тис. учнів.

** Включаючи заклади Міністерства внутрішніх справ. Міністерства оборони та недержавні.

Першою ланкою системи освіти є дошкільне виховання. В Україні є різні як за формою власності, так і за змістом, а також профілем роботи типи дошкільних закладів, зокрема дитячі садки художньо-естетичного, фізкультурно-оздоров-чого, природничого і гуманітарного напрямів. На початок 1995 p. в Україні функціонувало 22,4 тис. дошкільних за-кладів, в яких налічувалось 2,1 млн місць.

Загальноосвітня школа є найбільшою структурною час-тиною системи освіти. Порівняно з 1990 p. у 1995 p. загаль-на кількість шкіл збільшилася на 565, у тому числі початко-вих — на 103, середніх — на 1087, з них на селі — відповідно на 20 і 685 шкіл. Водночас кількість неповних середніх шкіл зменшилася на 665, у тому числі у сільській місцевості — на 490, що є негативною тенденцією.

У денних школах навчається 6972,2 тис. учнів, у тому числі в другу і третю зміни — понад 1 млн, або 15,7 %, зокрема в містах — 21,6, селах — 3,2 %. Крім загальноосвітніх шкіл в Україні працюють навчально-виховні інтернати. Вони створені для дітей, які потребують соціальної підтримки і реабілітації. В інтернатах виховується 137 тис. дітей. В Україні створено 66 дитячих будинків сімейного типу.

У 1995 p. у 35 школах-інтернатах для дітей-сиріт та ді-тей, що залишилися без піклування батьків, виховувалось 7,8 тис. дітей, у