КУРСОВА РОБОТА

ПО ПРЕДМЕТУ: „УПРАВЛІНСЬКИЙ ОБЛІК”

ТЕМА: „Калькуляція вартості робіт, послуг”

ПЛАН

Вступ.

Накладні витрати, як відомо, пов’язані з виробництвом декількох видів продукції та потребують розподілу між ними для включення до собівартості конкретного виробу. Які витрати вважати накладними і як їх розподіляти? Це питання завжди було в центрі дискусій вітчизняних та зарубіжних вчених.

У П.І.Рейбота загальні витрати один раз на рік (в кінці року) розподілялися пропорційно сумі оборотних коштів, закріплених за даними підрозділами.

Е.Е. Фельдгаузен критикував методи розподілу загальних витрат пропорційно вазі готових виробів або їх вартості, або вартості матеріалів, або заробітній праці, що практикувалися в його час. Ці методи, на його думку, були недостатніми, адже не враховували сукупність зусиль всіх факторів виробництва.

А.З.Попов відстоював розподіл витрат пропорційно сумі заробітної плати, оскільки вважав, що вартість створюється працею (ти пічний підхід вченого радянського періоду, який використовував у своїх роботах “Капітал” К.Маркса, його “трудову теорію вартості”) [Примітка автора]. Цей принцип був пануючим і в нашій країні. Першим намагався заперечити його М.Є.Хабаров, пропонуючи розподіляти непрямі витрати пропорційно витратам механічної сили, що заміняє силу ручну.

Більшість авторів того часу – І.Волкович, С.В. Машковський, С.Хлебніков – вважали, що всі непрямі витрати слід розподіляти пропорційно відпрацьованому робочому часу [знову “трудова теорія вартості” К.Маркса], а А.І.Скворцов – пропорційно витратам обігового капіталу, (що вже трохи схоже на “маржинальну теорію вартості”) [Примітка автора]. При цьому він не погоджувався з еклектиками, які вважали, що для кожного виду витрат повинна бути обрана своя база розподілу, зауважуючи при цьому, що ця думка без істотна вже тому, що застосування двох принципів до однієї і тієї ж операції нічим не виправдовується.

10-15 червня 1909 року в Москві відбувся 1-й Всеросійський з’їзд бухгалтерів, в одній з комісій якого обговорювалося питання обліку і розподілу “загальних витрат” . На той час єдиних правил розподілу накладних витрат не існувало. У зв’язку з цим редакція Петербурзького журналу “Коммерческий деятель” у 1911 році організував всеросійський конкурс рахівників на тему “Накладні витрати у виробництві та способи їх розподілу”.

Р.Я. Вейцман запропонував в 1916 році наступні методи розподілу накладних витрат:

Пропорційно заробітній платі;

пропорційно вартості або кількості спожитого матеріалу;

пропорційно сум заробітної плати і вартості матеріалів;

Відпрацьованої кількості робочого часу.

Основні положення з обліку в виробництві від 11.09.19255 р. не внесли ясності до порядку обліку накладних витрат. Накладні витрати ототожнювалися з непрямими. З’явилися пропозиції застосувати “природний метод”, сутність якого полягала в тому, що непрямі витрати потрібно розподіляти, а не нараховувати.

Невирішеною залишилася проблема непрямих витрат, їх складу та розподілу і в більш пізній період. У 1950-60 ті роки в економічній літературі не існувало думки щодо цього. Витрати на утримання та експлуатацію обладнання, цехові і загальногосподарськи витрати включалися до собівартості не прямим шляхом, і досить часто в літературі називалися накладними, хоча ці витрати неоднорідні і складаються з основних та накладних витрат. Для усунення такого недоліку пропонувалося розширити номенклатуру статей цехових витрат за рахунок виділення ряду витрат у самостійні статті, наприклад, витрати палива і енергії на технологічні цілі, витрати на проведення дослідів, витрати по винахідництву та раціоналізації, додаткову заробітну плату та відрахування на соціальне страхування праці.

Безліч пропозицій, щодо розподілу накладних витрат, можна об’єднати в дві групи:

пропозиції, які рекомендували використовувати для розподілу накладних витрат єдину базу (так вважав професор Бродкін О.С., завідуючий кафедрою бухгалтерського обліку в Державному економічному інституті підготовки спеціалістів статистики та ринку) [Примітка автора].

пропозиції використовувати для розподілу декілька різних баз, тобто для кожного виду витрат знайти базу якомога більш пропорційну до даних витрат [М. Кантор, П. Шаталов]

Розглянемо облік витрат, методи їх оцінки та калькулювання витрат відповідно до методів та принципів, які використовуються на теперішній час. Собівартість є економічною категорією, що відображає виробничі відносини. В економічній літературі радянських часів з приводу собівартості висловлювалися численні різноманітні думки. Заперечення об’єктивного існування собівартості при соціалізмі знижувало її роль в економіці, зводило її необхідність до складання калькуляції, як умовного вимірника собівартості. Проте навіть від цього відмовлялись на окремих ділянках господарювання, обґрунтовуючи неможливість та недоцільність калькулювання продукції.

З наших часів собівартість вважають економічною категорією: визначено, що вона виникає і розвивається разом з виникненням та розвитком виробничих відносин, які вона відображає.

Згідно П(С)БО 1 та Закону України “Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні” від 16.07.99р. всі активи підприємства оцінюються виходячи із витрат на їх виробництво та придбання, тобто за історичною (фактичною) собівартістю.

Собівартість – це витрати підприємства, пов’язані з виробництвом та придбанням певного активу.

Порівняємо це визначення із визначенням витрат, введеним в дію Законом України “Про оподаткування прибутку підприємства”:

Валові витрати виробництва та обігу (далі – валові витрати) – сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюється як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які, в свою чергу купуються (виготовлюються) платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

До валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду в зв’язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, реалізацією продукції (робіт, послуг) і охороною праці. [п.5.2.1 Закону “Про оподаткування прибутку підприємства”].

Поняття витрат на виробництво і валових витрат де в чомусь збігаються.

Різниця ж полягає в тому, що вартість придбання запасів знаходить своє відображення у складі валових витрат одразу ж після їх оприбуткування на склад, за фактом оплати. А на витрати