Поділ страхування на галузі та підгалузі

У радянські часи літератури з страхування було дуже мало. Основним “джерелом знань”, яке використовували при вивченні страхової справи, був посібник “Государственное страхование в СССР” .

Ця книга, рекомендована для вивчення страхування у вищих навчальних закладах, випускалась періодично, змінюючи лише склад авторів та керівника авторського колективу .

Класифікуючи страхування за об’єктами страхування, автори підручників передбачали поділ страхування на галузі, підгалузі та види.
Вищою ланкою класифікації вважались майнове та особисте страхування. Майнове страхування налічувало п’ять підгалузей, а особове - дві. Кожна підгалузь мала у своєму переліку види страхування. [1, с.27-28]. Уточнення видів страхування здійснювалося в залежності від збільшення чи зменшення асортименту послуг, які надавались монополістом – страховиком .

Такий підхід носив чисто теоретичний характер і ніякого законодавчого підґрунтя не мав. Просто автори радянських посібників поділили страхування як галузь ще раз на галузі та підгалузі.

З розвитком страхового ринку України виникла потреба навчання страхової справи у всіх навчальних закладах економічного профілю. Гостра нестача підручників зі страхування створила ідеальні умови для творчої діяльності, як досвідчених, так і “новоспечених “ науковців та практиків. На полицях кіосків та бібліотек з’явились видання з помітками “для студентів економічних спеціальностей, викладачів, працівників страхових структур, усіх, хто бажає професійно вирішувати проблеми страхування”, в яких не завжди професійно викладались матеріали страхової діяльності. Окремі підручники містять скорочений переклад з російської мови творів радянських авторів з невеличкими приписами власної творчості видавця, іноді дуже недоречної.

Наприклад, у книзі Базилевича В.Д. і Базилевич К.С. “Страхова справа“, яка рецензентами оцінена як найпопулярніше видання у галузі страхової діяльності, висвітлений розділ “соціальне ( ! ) та особисте страхування” [2, 66-95]. Автори навіть описали “взаємозв’язок соціального та особистого страхування” та визначили головну відмінність між ними [2, с.77- 79].

А чого тільки не побачиш у методичних розробках і робочих планах викладачів з дисципліни “Страхування” . Це і : “страхове діло”, “страхування громадянської відповідальності”, “нетто – і брутто – платіж” тощо.

Звичайно, у багатьох випадках спостерігається і значне вдосконалення методики, змісту подання матеріалів студентам, що вивчають дисципліну “Страхування”.

Слід зауважити, що до прийняття Закону України “Про страхування” в нашій державі практично була відсутня законодавча база з цього виду діяльності. Прийнятий 7 березня 1996 року Закон став не лише регулятором відносин у сфері страхування, але й спростував багато теоретичних протиріч. Так, завдяки чіткому визначенню основних понять та термінів, що застосовуються в страхуванні, відпала потреба дискутувати з приводу іноді абсолютно протилежних міркувань щодо логічності або доцільності вживання того чи іншого страхового терміну.

Проте дискусії продовжуються, і це закономірно. Прихильники наукової термінології, не завжди погоджуючись із законодавчим визначенням і практичним впровадженням новизни, продовжують навчати студентів використовуючи завчені фрази та визначення.

Торкнемося питання класифікації страхування. Стаття 4 Закону визначає три види страхування: особове страхування, майнове страхування і страхування відповідальності . Як бачимо, два з них те, що радянські економісти називали галузями страхування. (страхування відповідальності у соціалістичних теоретиків як галузь не значилась, оскільки таким видом страхування Держстрах СРСР не займався). Отже, за Законом, види страхування мають свої назви і працівники страхових організацій чітко цим керуються. На здійснення конкретних видів страхування, які встановлюються Правилами, страховики отримують відповідну ліцензію у державному нагляді за страховою діяльністю. Термін “галузь” практиками сприймається як страхування взагалі. Але у переважній більшості навчальних закладів, де викладається “Страхування”, продовжується навчання студентів “затоптаної” теорії класифікації страхування на “галузі” та “підгалузі”. Продовжувачами такої версії є навчальна література, яка не завжди уважно рецензується, а іноді просто переписується із попередніх видань без коригування на нововведення.

У підручниках, що випускаються авторськими колективами, спостерігається неоднаковість поглядів. Наприклад, у підручнику “Страхування”, лише автор розділу 8 описує особисте страхування як галузь, віднісши певні конкретні види до його підгалузі [4, с.170]. Автори, що описували майнове страхування та страхування відповідальності, таку класифікацію замовчують.

На нашу думку, вчені і практики повинні дотримуватися єдиної класифікації страхування.

Література:

1. Государственное страхование в СССР. Под редакцией Л.А.Мотылева. Финансы и статистика. 1985. – 320с.

2. Базилевич В.Д. , Базилевич К.С. Страхова справа – К. “Знання”, КОО, 1998. – 216с.
3. Закон України. Про страхування. Закон України. прийнятий ВРУ 07.03.96 р. № 85/96-ВР// Законодавство України про страхування. – К.: Атіка. -1999. - С.18-39
4. Страхування: Підручник / керівник авт. кол. і наук. ред. С.С.Осадець. – К: КНЕУ, 1998. – 528 с.