На державного страховика було покладено здійснення обов'язкового страхування, яке з більшості видів було збитковим. Великої шкоди завдали іміджу . Держстраху гіперінфляція і неможливість з багатьох (здебільшого не залежних від страховика) причин своєчасної компенсації і виплат гро-мадянам за попередніми договорами змішаного страхування життя, укладеними ще за радянських часів.
Усе це зумовило тенденцію переходу кваліфікованих працівників до інших компаній, створення держстрахівськими працівниками страховиків-супутників, які певною мірою залучалися до страхування «вигідних» ризиків, запровадження тих видів страхування, яким не на-давалося належної уваги в Держстраху. Навіть і тоді, коли в 1992 — 1993 рр. загальне законодавство поставило Держстрах (на той час уже Національна акціонерна страхова компанія «Оранта») в однакові умо-ви з іншими компаніями, страхові компанії-супутники не зникли, а, здобувши досвід, працювали й далі (іцоправда, поступово втрачаючи зв'язки зі своєю «базою»). Зауважимо, що зазначений процес не на-брав форми спеціальної політики з боку Держстраху, а здебільшого здійснювався на місцях працівниками регіональних установ.
Що ж до Індержстраху, то він ще до розпаду СРСР перетворився на холдинг з великими правами своїх філій, у тому числі й в Україні. Тому створення протягом 1991 — 1992 рр. самостійних страховиків на базі цих філій не потребувало великої роботи.
Чинник 3-й — створення страхових компаній комерційними, тор-говельними, банківськими та іншими підприємницькими структурами.
Перші роки самостійності української держави характеризувалися заснуванням багатьох банків, Торговельних корпорацій, інвестиційних компаній, інших комерційних структур. Ці суб'єкти, розвиваючи свій бізнес, доходили висновку про необхідність здійснення страхування. Оскільки на страховому ринку ще не було великих надійних компаній, то структури в інших галузях бізнесу почали засновувати своїх стра-ховиків з метою власного обслуговування. Надалі страхові компанії такого типу почали працювати універсальніше, і не тільки в межах по-треб своїх засновників.
Чинник 4-й — створення «кептивних» страховиків при галузях, підгалузях, сферах виробництва.
З розвитком ринкових відносин у різних сферах виробництва пос-тала потреба у створенні обслуговуючої, комерційної інфраструктури. Тому поряд з виникненням банків, торговельних посередників, зов-нішньоекономічних фірм почали засновуватись І страхові компанії, які на перших порах брали на себе внутрішньогалузеві ризики. Характер-ною особливістю таких компаній був великий вплив на їхню роботу міністерств, відомств, державних корпорацій тощо.
Окрім цих головних чинників на процес масового виникнення страхових компаній у 1990 — 1993 рр. впливали (щоправда, набагато менше) такі чинники:
а) ініціатива науковців, фахівців, які запозичували досвід роботи
страхового ринку в розвинених країнах;
б) засновницька робота профспілок, громадських організацій;
в) участь зарубіжних інвесторів (такі компанії були, як правило,
невеликі і створювалися здебільшого з метою розвідки ринку, але піс-
ля встановлення 20 %-вої межі участі нерезидентів у статутному фонді
страховика майже всі вони припинили існування).
Не можна обминути й такий чинник, як створення страхових ком-паній з метою суто трастової діяльності — «гри на інфляції». Хоча за-- значених компаній було не більш як 3 — 5 відсотків ринку, вони у свій час завдали великої шкоди багатьом своїм клієнтам, не повернувши їм на-лежних коштів і підірвавши цим довіру громадян до страхових компаній.
Отже, період 1990 — 1993 рр. характеризувався бурхливим зрос-танням кількості страхових компаній в умовах невпорядкованого за-конодавства.
Після виходу в травні 1993 року Декрету Кабінету міністрів Украї-ни «Про страхування» (далі — Декрет) та створення восени 1993 року Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю почався новий етап розвитку страхового ринку України.
Було зареєстровано страхові компанії і видано ліцензії. Страхову діяльність визначено як виключний вид діяльності. При цьому здійс-нювати страхову діяльність стало можливим лише за тими видами, які вказані в ліцензії. Була запроваджена обов'язкова звітність страхови-ків за результатами року. Установлено певну залежність між обсягами максимального зобов'язання і розмірами страхових резервів.
Діяльність страхового ринку в умовах, визначених Декретом, у пе-ріод 1994 — 1995 рр. можна схарактеризувати так.
По-перше, це поглиблення спеціалізації роботи страховиків. За-
конодавчі обмеження за Декретом, а також ліцензійні та реєстраційні
обмеження зумовили те, що страховики почали спеціалізуватися на пе-
вних видах ризиків, у певних галузях та сферах виробництва.
По-друге, це розширення сфери страхування, поява і розвиток
нових його видів. Саме в цей період значного поширення набуває
страхування вантажів, особисте страхування від нещасних випадків.
Почалося впровадження страхування цивільної відповідальності влас-
ників транспортних засобів, відповідальності за виробничими ризика-
ми. Було зроблено перші кроки в медичному страхуванні. Водночас
високий рівень інфляції зумовлював значне поширення так званого змі-
шаного страхування життя з урахуванням інфляції. Але оскільки цей
вид страхування не мав достатньої законодавчої і методологічної бази,
то після зупинення гіперінфляції в 1995 році численні страхові компа-
нії збанкрутували і багато вкладників не отримали належних виплат.
По-третє, законодавче регулювання страхової діяльності значною
мірою посилило фінансову дисципліну страховиків. Було запровадже-
но облік резервів, розроблено категорії активів, у межах яких ці резер-
ви розміщувалися страховиками, упорядковано взаємовідносини стра-
ховика з його філіями та представництвами, встановлено необхідні
форми спеціальної звітності. І найголовніше: розпочався нагляд за
страховою діяльністю.
Усе це сприяло зростанню обсягів страхового ринку і розширенню сфери діяльності страховиків.
Зауважимо, проте, що Декрет не забезпечував необхідної правової бази для розвитку ринку, особливо стосовно гарантій платоспромож-ності страховиків. Головними його недоліками були:
неврегульованість системи страхування життя як окремої специ-
фічної галузі страхування;
відсутність системи чітких нормативів платоспроможності;
відсутність загальноприйнятих у світі понять технічних і матема-
тичних резервів, які забезпечують надійність покриття зобов'язань
страховиків;
недосконалість регулювання системи перестрахування та діяль-
ності страхових посередників;
недостатня визначеність договірних відносин між страховиком і
страхувальником.
Отже, потрібно було вдосконалювати законодавчу базу.