В роботі страховика виключно важливе значення має визначення об'єктивного й суб'єктивного ризику. Об'єктивні ризики виражають шкідливу дію неконтрольованих сил природи чи інших випадковостей на застраховані об'єкти і не залежать від волі та дій людини. Суб'єктивні ризики базуються на ігноруванні або відкиданні суб'єк-тивного підходу до дійсності та пов'язані з недостатнім пізнанням навколишнього середовища в об'єктивній ре-альності. Тому вони залежать від дій та свідомості людей.

В загальному розмежуванні ризиків виділяються де-кілька їх груп: політичні, екологічні, транспортні й спе-ціальні ризики.

Політичні (репресивні) ризики пов'язані з непере-дбаченими й протиправними діями, заходами або ак-ціями законодавчих чи виконавчих органів влади іноземних держав по відношенню до даної суверенної держави, підприємців або просто приватних осіб цієї держави. Політичні ризики можуть через систему різних допущень чи особливих умов договору страхування включатись в обсяг відповідальності страховика.

Екологічні ризики пов'язані з забрудненням навко-лишнього середовища і зумовлені перетворюючою діяльністю людини у виробництві. Екологічні ризики, як правило, не включаються в обсяг відповідальності стра-хової організації. Однак, певні страхові інтереси, зу-мовлені екологічними ризиками, привели до створення самостійного виду страхування.

Транспортні ризики підрозділяються на ризики каско і карго. Транспортні ризики каско стосуються страхуван-ня повітряних, морських й річкових суден, автомобілів та рухомого залізничного складу під час пересування, стоянки (простою) і ремонту. Транспортні ризики карго відносяться до страхування вантажів, що перевозяться всіма видами транспортних засобів.

Спеціальні ризики передбачають страхування перевезення особливо цінних вантажів грошової готівки, виробів з дорогоцінних металів та каменів, творів мистецтва, тощо). Зміст спеціальних ризиків обумов-люється в договорі страхування і може бути включений в обсяг страхової відповідальності.

Головне завдання діяльності страховика полягає в тому, щоб на протязі дії договору страхування мати необхідні кошти в страховому фонді. Вони повинні бути достатніми для відшкодування збитку при виникненні страхового випадку (реалізації ризику).

2. Правове забезпечення страхової діяльності

Правове забезпечення страхування становлять ухвалювані законодавчі та нормативні акти, що регулюють страхову діяльність як у цілому, так і за окремими її напрямками.

Система правового регулювання страхової діяльності містить норми, визначені:

* Конституцією України;

* міжнародними угодами, які підписала й ратифікувала Україна;

* Цивільним кодексом України;

* Законами та постановами Верховної Ради України;

* Указами та розпорядженнями Президента України;

* декретами, постановами та розпорядженнями Уряду України;

* нормативними актами (інструкції, методики, положення, накази), котрі ухвалено міністерствами, відомствами, центральними органами виконавчої влади та зареєстровано в Міністерстві юстиції України;

* нормативними актами органу, який згідно із законодавством України здійснює нагляд за страховою діяльністю;

* нормативними актами органів місцевої виконавчої влади у випадках, коли окремі питання регулювання страхової діяльності було делеговано цим органам за рішенням Президента або Уряду України;

* окремими нормативними актами колишнього Радянського Союзу та УРСР, які не було відмінено законодавством незалежної України.

Конституція України, ухвалена 28 червня 1996 року, визначила, що виключно законами України встановлюються засади створення й функціонування фінансового ринку (стаття 92), а Кабінет Міністрів України забезпечує здійснення фінансової політики (стаття 116). Отже, Конституція України встановила загальні норми правового регулювання фінансової політики, однією зі складових якої є забезпечення розрахунку страхової справи.

Законодавче регулювання страхової діяльності в Україні має певну історичну специфіку, яка відчутно позначається на всій системі правового забезпечення.

У колишньому Радянському Союзі не було базового закону, який регулював би порядок здійснення страхової діяльності. Оскільки страхову діяльність здійснювали виключно установи Держстраху та Індержстраху, що не мали повністю самостійного статусу, то не було потреби визначати законодавчі норми стосовно прав та обов'язків цих суб'єктів. Окремі аспекти страхової діяльності регулювалися Постановами ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР, нормативними документами Держстраху СРСР та Укрдержстраху.

Протягом 1992-1993 років у більшості незалежних держав, котрі утворилися після розпаду колишнього СРСР, було ухвалено законодавчі акти з питань страхування.

Улітку 1992 року Укрдержстрах за участю провідних страхових компаній, утворених у період 1990-1992 років, подав до Кабінету Міністрів України перший проект Закону "Про страхування", спрямований на узгодження позицій кількох причетних до страхової справи міністерств і відомств. У грудні 1992 року цей проект після узгодження повторно було внесено на розгляд Кабінету Міністрів України. Оскільки згідно з рішенням Верховної Ради України в цей період Уряд дістав право видавати декрети, які мали статус законів, зазначений проект було прийнято як декрет у травні 1993 року.

Декрет Кабінету Міністрів України "Про страхування" став фактично першим базовим законодавчим актом, який забезпечив системне правове регулювання страхової діяльності. Цей Декрет визначив базові терміни й поняття, пов'язані зі страховою діяльністю (ринком страхових послуг).

Декрет "Про страхування" міг розглядатися лише як проміжний законодавчий акт. Головний його недолік полягав у тому, що тут було зроблено спробу поєднати суперечливі положення: з одного боку, "держстрахові" принципи здійснення страхової діяльності, що базувалися на планово-адміністративній економіці, а з іншого - принципи страхування в умовах ринку. Наприклад, Декрет передбачав здійснення страхових виплат за рахунок страхових резервів, що відповідало ринковим принципам, не визначаючи фінансового механізму формування цих резервів, і суто адміністративне обмежував перераховування до резервів 50 % страхових платежів. Окрім того, Декрет надліберально забороняв державі втручатис'я в діяльність страхових організацій, а водночас визначав державний орган, відповідальний за стан розвитку страхового ринку. І таких суперечностей було немало.

Отже, з розвитком ринкової економіки в Україні постала потреба ухвалити новий законодавчий акт, який повністю врегульовував би як понятійний апарат, так і порядок здійснення страхової діяльності (давно застосовуваний у розвинених країнах).

6 березня 1996 року Верховна Рада України ухвалила Закон України "Про страхування" (далі - Закон), до якого 4.10.2001