Страхова медична організація може бути створена в будь-якій організаційно-правовій формі. Однією з цих форм є акціонерна форма. Акціонерна форма організації страховика дозволяє йому сконцентрувати в себе значні фінансові ресурси і забезпечує діє-вий контроль за діяльністю страхових організацій та медичних установ. Водночас, у Західній Європі саме акціонерна форма створення страхових медичних організацій виявилась найбільш непопулярною, оскільки під час здійснення діяльності у сфері охорони здоров'я важко розраховувати на сталі прибутки. У Німеччині, навпаки, ця форма посідає значне місце. При цьому за-конодавство Німеччини зобов'язує страхові медичні організації значну частину прибутку передавати на користь клієнтів.

Страхові медичні організації здійснюють свою діяльність на основі договорів про співробітництво із медичними установами.

У системі обов'язкового медичного страхування страховиком можуть бути і фонди обов'язкового медичного страхування, які являють собою самостійні державні некомерційні фінансово-кредитні установи, створювані для реалізації державної політики в галузі медичного страхування. Такі фонди створюються на державному і територіальному рівнях.

Страхувальниками в системі обов'язкового медичного стра-хування для працюючого населення є роботодавці (підприємства, установи, організації; селянські (фермерські) господарства; осо-би, котрі здійснюють індивідуальну трудову діяльність; особи які займаються підприємництвом без створення юридичної особи; громадяни, які мають приватну практику у встановленому порядку; громадяни, які використовують працю найманих працівників у особистому господарстві; для непрацюючого населення (дітей, шко-лярів, студентів денної форми навчання, пенсіонерів, інвалідів, безробітних, що зареєстровані в установленому порядку) — ор-гани державного управління, виконавчої влади, місцеві адмініст-рації.

Застраховані – це громадяни, на користь яких укладаються договори страхування [25, c.307].

Медичні установи як суб'єкти обов'язкового медичного стра-хування являють собою ті установи, які мають ліцензію на право надання медичної допомоги і послуг згідно з програмами обов'язкового медичного страхування (лікувально-профілактичні установи, науково-дослідні інститути, інші установи, що надають різні види медичної допомоги).

Ліцензія – це державний дозвіл медичній установі на здійснення нею певних видів діяльності і послуг за програмами обов'язкового медичного страхування. Ліцензію повинна мати будь-яка медична установа незалежно від форми власності. Крім того, вона має пройти акредитацію на від-повідність установленим професійним стандартам.

Медичні установи здійснюють свою діяльність на підставі до-говору зі страховими медичними організаціями, який передбачає обов'язок медичної установи надавати застрахованому контин-генту медичну допомогу певного обсягу та якості в конкретні строки (у межах програми обов'язкового медичного страхуван-ня). У договорі встановлюються обсяг лікувально-діагностичної допомоги і нормативи відшкодування витрат. За надання медичних послуг медичні установи одержують плату.

Медична установа несе відповідальність за відмову в наданні медичної допомоги застрахованому, невідповідність медичних послуг за обсягом та якістю умовам договору зі страховою меди-чною організацією.

Розрахунки з медичними установами здійснюються страхови-ми організаціями за фактично надану застрахованим медичну до-помогу чи послугу. Це забезпечує контроль за якістю медичної допомоги та використанням коштів, дає можливість створити економічні стимули для поліпшення обслуговування застрахова-них громадян у медичних закладах.

Система обов'язкового медичного страхування зобов'язує страхувальників укладати відповідні договори із страховиками, згідно з якими застраховані мають право на одержання медичних послуг, перелік і обсяг яких установлюється програмами обов'яз-кового медичного страхування, у медичних установах, включе-них до системи обов'язкового медичного страхування. При укладенні договору страховик видає страхувальникові страховий дого-вір, а застрахованому – страховий поліс, який має силу договору. У договорі обов'язкового медичного страхування визначається, що страхова організація бере на себе зобов'язання з оплати медичних та інших послуг, що їх буде надано застрахованому згідно з програмою обов'язкового медичного страхування. У свою чергу, страхувальник зобов'язується сплачувати внески страховій організації. У договорі обумовлюються розмір, строки і порядок внесення страхових внес-ків, строк дії договору, відповідальність сторін у разі невиконання умов договору, а також порядок вирішення спорів. Страховий поліс обов'язкового медичного страхування підтверджує право громадя-нина на одержання медичної допомоги за програмою обов'язкового медичного страхування.

Обов'язкове медичне страхування охоплює практично все насе-лення і задовольняє основні першочергові потреби, але воно не може охопити весь світ.

1.3 Медичне страхування в зарубіжних країнах

Єврогіейський вибір України зумовлює необхідність ретельного досліджен-ня розвитку систем обов’язкового медичного страхування в країнах Європейського союзу. Нагромаджений багаторічний світовий досвід у цій галузі свідчить про високу ефективність різних моделей і систем медичного страхування. За до-мінуіочим джерелом фінансування в країнах Європи можна виділити три моделі національних систем охорони здоров’я:

Ш бісмарківська модель (О. Бісмарк) - соџіальне страхування;

Ш бевериджська модель (У. Беверидж) - податки;

Ш модель Семашка ( Н. Семашко) - державний бюджет [32, c.69].

Застосування моделі Бісмарка можна розглянути на прикладі Німеччини, для якої характерна децентралізована форма організації страхування здоров’я. В її основі лежить принцип, що був сформульований ще 1881 року під час створення цієї системи: уряд не бере на себе відповідальності за фінансування охорони здоров’я (за винятком деяких його сегментів), а створює умови для функ-ціонування необхідних фондів медичного страхування, а також здійснює наглядза функціонуванням усієї страхової системи.

Німеччина має найтривалішу історію меднчного страхування. Для неї характерна подвійна система страхування здоров’я за участю і приватних, і державних організацій. Існують два види страхування: обов’язкове (деркавне) й добровільне (приватне) медичне страхування.

Обов’язкове медичне страхування е провідною ланкою системи охорони здоров’я – ним охоплено близько 88% населення країнн; 74% із них (у тому числі члени їхніх родин) беруть участь в обов’язковому страхуванні, 14% обира-ють державне медичне страхуваыня на добровільних засадах, 9% населения об-слуговується приватними медичними страховиками, 2% - не беруть участі у ме-дичному страхуванні (це військовослужбовці, поліція, котрим охорона здоров’я гарантується урядом) і лише 1% населення не має медичної страховки [41, c.96].

Головними учасниками системи