Ш передача державою своїх функцій самоврядним незалежним організаціям - лікарняним касам і асоціаціям лікарів з обов’язковим членством.

Водночас система охорони здоров’я Німеччини має низку проблем і недоліків. Це велика кількість лікарняних ліжок – 919,6 на 100 тис. населення при середній нормі 595,53 у країнах ЄС, довготривалість перебування хворого у лікарні (16,6 дня у 2008р.). А ще стрімке зростання вартості лікування, відсутність соціально гарантованого мінімуму, жорсткого пла-нування ресурсів. Крім того, у Німеччині фінансування охорони здоров’я ускладнилося у зв’язку із приєднанням східних земель.

З метою розв’язання проблем, пов’язаних із реформуванням системи охорони здоров’я, урядом Німеччини було прийнято й уведено в дію такі нормативні акти: “Акт реформування снстеми охорони здоров’я 1989” (перший етап) (1988 р.), “Акт реформування структури системи охорони здоров’я 1993” (другий етап) (1992 р.), “Акт обгрунтування ставки внесків у фонди медичного стра-хування” (1996 р.), “Перший та другий акти реструктуризації державного медич-ного страхування” (третій етап) (1997 р.), "Акт що до посилення солідарності у державному медичному страхуванні” (1998 р.), “Акт реформування державного медичного страхування” (1999 р.) [23, c.110].

Отже, на сьогодні система охорони здоров’я Німеччини перебуває в стані реформування й трансформації. Основний акцент робиться на якість надання медичної допомоги і на матеріально-технічне забезпечення лікувальних закладів. При цьому вартість лікування відходить на другий план. Однак населення підтримує таку політику.

На відміну від німецькоі моделі, французька модель медичного страхуван-ня має централізовану форму управління. Діє система загального страхуванняна випадок хвороби, якою охоплено 80% населення. Система обов’язкового ме-дичного страхувакня регламентусться законом “Про медичне страхування нансування охорони здоров’я”, якнй передбачає внесення страхових сум як тими, хто працює, так роботодавцями. Причому роботодавці сплачують 12,5%, а наймані працівникіі — 7%.

На чолі системи лікарняних кас стоїть національна каса (каса страхування найманих робітьникив), яка перебуває під контролем Міністерства соціального забезпечення та праці. Національна каса виконує функції визначення розмірів допомог і внесків, загальний контроль за діяльністю лікарняних кас, контроль якості і вартості медичної допомоги. Вона має 129 місцевих відділень (регіональних кас), кожне з яких відповідає за страхування в окремому регіоні і не конкурує з іншими. Страхування в касах здійснюється за територіальним принципом. Клієнти практично позбавлені права вибору страхової організації. Дер-жавою забезпечується невисока вартість ліків. Так, державні затрати на медикаменти значно вищі, ніж у Німеччині,і становлять 22,8 % (2008 р.) від загальних витрат на охорону здоров’я.

Німецька і французька моделі мають такі спільні риси: обов’язковий характер страхування, доступність для всього населення незалежно від ступеня ризику, застосування сучасних технологій, суспільна солідарність, участь держави в оплаті вартості лікування й ліків. Так, населення сплачує 25% гонора-ру лікаря за візит, 30% гонорару стоматолога; 20% вартості лікарняного обс-луговування; 10% вартості незамінних препаратів; 30% витрат на медикаменти, лабораторні аналізи тощо.

Фінансування системи охорони здоров’я у Франції здійснюється в основному за рахунок трьох джерел фінансування: загального бюджету, обов’язко-вого медичного страхування (основне джерело фінансування), особистих коштів громадян [22, c.12].

Розподіл фінансових ресурсів у системі обов’язкового медичного страхуван-ня покладено на недержавні структурі – страхові лікарняні каси. Державні ор-гани на основі законів установлюють розміри допомог і способи фінансування лікарняних кас.

Державне медичне страхування здебільшого фінансується системою внесків, які визначаються на основі середнього заробітку, незалежно від специфічності очікуваного ризику.

Окрім цього, Франція має розвинуту мережу приватних страхових компаній. У разі отримання страхового поліса у приватній страховій компанії остання, як і будь-яка страхова каса, сплачує госпітальні затрати й рахунки пацієнта за прийом лікарями. Шкала додаткових послуг варіюється і є предметом конку-ренції приватних страхових компаній.

Перевагою цієї форми організації медичного страхування є відносна прос-тота управління, незначні адміністративні витрати, а недоліком – обмежені можливості при залученні місцевих ресурсів, недостатньо оперативна реакція на потреби населення.

Особливості бюджетної системи охорони здоров’я розглянемо на прикладі Велнкобританії та Швеції, де держава в неявнній формі є єдиним страховиком усього населення, що створює державну монополію. Основна частина коштів надходить із державного бюджету і розподіляється згори вниз по управлінській вертикалі. Централізоване фінансування дає змогу стримувати зростання вар-тості лікування.

У Швеції страхові закони про медичне страхування були видані у 1898 році. Загальне обов’язкове медичне страхування було введене у 1955 році. Діє На-ціональна система соціального страхування – загальна й обов’язкова для всьо-го населення країни [22, c.14].

Власником засобів виробництва у системі охорони здоров’я є держава, тобто органи џентрального, місцевого й міського управління. Вони також здійснюють керівництво службою охорони здоров’я, планують і фінансують їі діяльність. Всю відповідальність за надання медичної допомоги покладено на ради графств (їх 26). Контроль за їхньою діяльністю здійснює Національна рада соціального страху-вания. Однією з особливостей шведської системи страхування є передача застра-хованими страховикам своїх юридичних прав із питань медичного страхування.

Система фінансування охоронни здоров’я Швеції має такий вигляд: 13% становлять кошти держави; 51% - кошти місцевих органів влади; 31% кошти роботодавців.

Національна система охорони здоров’я у Швеції має чітке соціальне спрямування. Лікарі як наймані працівники працюють за контрактами. Лікарняна допомога майже повністю фінансується регіональним бюджетом, лікарні перебувають у володінні рад графств. Існує суворе районування лікарняної допомо-гн. Населення обмежене у виборі лікаря й у можливості госпіталізації.

Система організації охорони здоров’я Великобританії в основному схожа на шведську модель. У Вели кобританії використовується система бюджетного фі-нансування охорони здоров’я, що зумовлює його державний характер із великим ступенем централізації управління. Закон про страхування, що був прий-нятий у 1912 році, започаткував принцип обов’язковості й охопив обов’язковим медичним