Магістерська робота

на тему:

Цивільна правосуб’єктність страхових організацій

Зміст

Вступ…………………………………………………….………………….3

Розділ 1 Загальна характеристика цивільної правосуб’єктності юридичної особи…………………………………………………………...5

1.1. Поняття право- і дієздатності юридичної особи……………………5

1.2. Поняття правочиноздатності юридичної особи……………………15

Розділ 2 Сутність і роль страхових організацій………………………..31

2.1.Поняття і сутність страхових організацій…………………………..31

2.2. Класифікація страхових організацій……………………………..…45

2.3. Ліцензування страхових організацій………………………………..60

Розділ 3 Особливості договірної правосуб’єктності страхових організацій…………………………………………………………………68

3.1 Права й обов'язки страхових організацій, що безпосередньо не випливають із договору страхування………………………………..…..68

3.2. Права й обов'язки страхових організацій, що випливають

із договору страхування………………………………………………….86

Висновки…………………………………………………………………..99

Список використаних джерел…………………………………………..103

Вступ

Актуальність теми дослідження. Економічні та соціальні перетворення в Україні, розвиток міжнародних відносин зумовили формування страхової галузі. Формування економіки, процеси роздержавлення і приватизації, зростання конкуренції приводять до переорієнтації та розвитку системи захисту юридичних та фізичних осіб від матеріальних втрат, які можуть виникнути в результаті стихійного лиха, нещасного випадку та інших ризикових обставин. У зв’язку з цим необхідно вдосконалювати систему і механізм нагромадження коштів для забезпечення належної матеріальної підтримки тих, хто постраждав і поніс певні втрати.

Страхування в Україні на сьогоднішній день проходить період свого становлення й розвитку. В процесі становлення пройдено кілька етапів, протягом яких змінювалося його правове, організаційне та економічне підґрунтя. Історично склалося так, що сфера страхування була жорстко централізованою, на чолі її став єдиний страховий орган Держстрах.

Кожна союзна республіка колишнього СРСР мала в ньому своє управління державного страхування, яке в більшості випадків мало формальний характер.

У свідомості людей страхування не закріпилось в якості обов'язкового компоненту організації життя, а життєвий уклад був таким, що громадяни навіть не замислювалися над потребою страхування життя чи майна від нещасних випадків та стихійних лих.

На даний час ситуація кардинально змінилась. Страховий ринок розвивається і структуризується. Розвиток страхових відносин спричиняє необхідність дослідження і вдосконалення їх правового регулювання.

Об’єктом дослідження даної магістерської роботи є система нормативно-правових актів, що регулюють надання страхових послуг та діяльність страхових організацій

Предметом дослідження є правовідносини, які виникають в результаті реалізації страховиками своєї правосуб’єктності.

Метою даного дослідження є вивчення правосуб’єктності страхових організацій шляхом адаптації положень про правосуб’єктність юридичної особи до страхових організацій.

Мета дослідження зумовила наступні завдання наукового пошуку:

1. Охарактеризувати правосуб’єктність страхових організацій в цілому і, зокрема, їх договірну правосуб’єктність.

2. Дослідити права і обов’язки страхових організацій, пов’язані та не пов’язані із договором страхування.

3. Проаналізувати проблемні питання правосуб’єктності та запропонувати шляхи їх вирішення.

Структура роботи обумовлена предметом, метою і завданням дослідження. Вона складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел.

Методологічною основою роботи є нормативно-правові акти, праці вітчизняних фахівців з цивільного та господарського права, економічна література.

При написанні роботи використані загальнонаукові методи: аналіз, синтез, порівняльний аналіз та інші.

Ця робота може бути використана для подальших наукових досліджень і буде корисною для всіх, хто цікавиться даною проблематикою.

Розділ 1 Загальна характеристика цивільної правосуб’єктності юридичної особи

1.1. Поняття право- і дієздатності юридичної особи

Цивільна правосуб'єктність юридичної особи, тобто її здатність бути суб'єктом цивільних відносин, складається з цивільної правоздатності та цивільної дієздатності цієї особи.

Важливими ознаками юридичної особи багато авторів вважають наявність у неї цивільної правоздатності та дієздатності (правосуб’єктності), а також здатності бути позивачем або відповідачем у суді. При обґрунтуванні такого підходу, звичайно, посилаються на абзац другий ст. 80 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) [1, с.115].

Проте деякі інші науковці розглядають здатність організації бути позивачем або відповідачем у суді як складову частину більш загальної властивості юридичної особи – її можливості бути самостійним учасником цивільного обігу [2, с.109].

Вбачається, що проблема, яка тут виникає, складається з двох частин:

- по-перше, треба з’ясувати, чи здатність бути позивачем або відповідачем у суді є самостійною ознакою юридичної особи, чи вона входить до складу здатності бути самостійним учасником цивільного обігу;

- по-друге, варто поставити питання, чи взагалі наявність у юридичної особи цивільної правоздатності та дієздатності є ознакою цього поняття.

Що стосується здатності юридичної особи бути позивачем або відповідачем у суді, то тут, як здається, можна погодитися з міркуваннями, що це – окремий прояв правосуб’єктності юридичної особи, оскільки в цьому випадку йдеться не тільки про реалізацію, але і про порядок захисту цивільних прав останньої [1, с.115].

Таким чином, може йтися лише про правосуб’єктність юридичної особи, але не її структурних підрозділів [3, с.22], навіть таких відокремлених, якими є філії та представництва (ст. 95 ЦК України).

Але, разом з тим, ні наявність у юридичної особи цивільної правоздатності і дієздатності, ні наявність у неї здатності бути позивачем або відповідачем у суді, на нашу думку, не є згідно з концепцією ЦК України ознаками юридичної особи.

Такими ознаками є лише вимоги створення організації у встановленому законом порядку.

Що ж стосується здатності юридичної особи бути самостійним учасником цивільного обігу, здатності бути позивачем або відповідачем у суді, здатності нести самостійну майнову відповідальність по своїх зобов’язаннях, то це, як здається, не ознаки юридичної особи як юридичної категорії, а наслідки того, що організація є юридичною особою.

Такий висновок підтверджується, на нашу думку, також і тим, що вони згадуються не в першому, а в другому абзаці ст. 80 ЦК України, чим законодавець певною мірою відмежовує одні від других. Очевидно, якби це не відповідало концепції Цивільного кодексу, то поділ його ст. 80 на абзаци не мав би сенсу [4].

Із сказаного слідує, що результатом визнання організації юридичною особою є надання законом їй можливості приймати участь у цивільному обігу, бути учасником правовідносин.

Відповідно до ст. 23 ЦК УРСР