Реалізація вказаних прав та обов'язків згідно зі ст. 26 ЦК УРСР забезпечується цивільною правоздатністю, яка виникає з моменту затвердження статуту або положення юридичної особи, а у випадках, коли остання повинна діяти на підставі загального положення про організації даного виду, – з моменту видання компетентним органом постанови про її утворення. Якщо статут підлягає реєстрації, правоздатність юридичної особи виникає в момент вчинення цієї дії [5].

Таким чином, можливість бути позивачем і відповідачем в суді – це один з елементів правоздатності юридичної особи, яка була визначена Цивільним кодексом Української РСР. Така ж позиція у цьому питанні збережена і у ст. 80 ЦК України 2003 р. [6, с.55-56]. Зміна у підходах до вирішення цих питань у ЦК України 2003 р., де цивільній дієздатності юридичної особи присвячена спеціальна норма (ст.92), робить доцільним спеціальний розгляд тут категорій “правосуб’єктність” та “правовий статус” [4].

Отже, необхідною умовою участі особи в цивільних правовідносинах є наявність у неї цивільної правосуб’єктності, тобто соціально-правової можливості (здатності) бути учасником цивільних відносин.

Сказане зумовлює необхідність розгляду тут загального поняття правосуб’єктності юридичної особи. У зв’язку з цим варто зазначити, що свого часу, підкреслюючи значення характеристики правосуб’єктності організації, П.І. Стучка наголошував на тому, що питання про юридичну особу тісно пов’язане з питанням про суб’єкт права, про особу взагалі та її правоздатність [7, с.62].

Погоджуючись в цілому з такою оцінкою значення цього питання, разом з тим, передусім маємо з’ясувати те, чи поняття „правоздатності” стосовно юридичної особи є тотожнім поняттю „правосуб’єктність юридичної особи”.

Елементами правосуб’єктності юридичної особи є правоздатність та дієздатність [8, с.107].

Правоздатність у найбільш загальному вигляді визначається як здатність особи мати права і виконувати обов’язки. Причому це – не фактична наявність права, а визнана законом можливість або здатність до цього. Правоздатність – не природна, а суспільно-правова властивість суб’єктів, що ґрунтується на положеннях актів цивільного законодавства.

Головним у правоздатності є не самі суб’єктивні права чи обов’язки, а принципова можливість їх мати [9, с.19].

Отже, сама по собі правоздатність жодних прав не дає. Це „право на право”, тобто право мати права. На відміну від суб’єктивного права, правоздатність є невід’ємною від особи, її не можна передати, делегувати комусь іншому. Вона є абстрактною, а не конкретною, як суб’єктивне право.

Правоздатність тому не можна розглядати як сумарне вираження прав та обов’язків, носієм яких може бути дана конкретна особа. Саме в цьому сенсі правоздатність, як її слушно назвала К.А. Флейшиць, є бланкетною [10, с.263].

Проте не можна погодитися з К.А.Флейшиць в тому, що категорія правоздатності має реальне значення лише для цивільного права. Позиція О.В.Міцкевича, який вважає правоздатність універсальною категорією, здається більш обґрунтованою [9, с.24-25].

Правоздатність є постійним станом особи, елементом її правового статусу. Однак правоздатність – це не статичний момент, оскільки вона тісно пов’язана з соціально-правовою активністю особи. В ній знаходить прояв юридичний зв’язок особи з державою та суспільством, котрий характеризується наявністю у особи, повної, реальної та гарантованої можливості бути носієм конкретних прав та обов’язків [11, с.106].

Загальність правоздатності означає, що держава з самого початку наділяє суб’єктів права загальною властивістю – юридичною здатністю бути носіями відповідних прав та обов’язків, передбачених законом.

Але те, що правоздатність є загальною, не означає, що вона не може по-різному проявлятися в різних галузях права. Тому розрізняють загальну, галузеву та спеціальну правоздатність.

При цьому загальна правоздатність трактується як принципова можливість для особи мати будь-які права та обов’язки з числа передбачених законодавством або, у всякому разі, не заборонених ним.

Галузева правоздатність стосується діяльності особи в певних сферах суспільного життя, що складають окремий предмет правового регулювання. Таким чином, галузева правоздатність дає можливість особі набувати суб’єктивних прав та обов’язків у сфері дії тих чи інших галузей об’єктивного права.

Спеціальну правоздатність, котра полягає в можливості набувати лише обмежене коло прав і обов’язків, можуть мати як фізичні, так і юридичні особи. При цьому стосовно фізичних осіб частіше мова йде не про спеціальну, а про посадову чи професійну правоздатність, яка потребує наявності спеціальних знань, службової компетенції тощо.

Що ж стосується правоздатності юридичних осіб, то її традиційно характеризують саме як спеціальну, тобто, таку, що визначається цілями та завданнями, відображеними в статутних (засновницьких) документах юридичної особи [12, с.106 –108].

В ЦК України загальне визначення правоздатності відсутнє, однак, містяться окремі визначення правоздатності фізичних (ст. 25 ЦК) і юридичних (ст. 68 ЦК) осіб, які фактично тотожні.

Згідно ст. 91 ЦК України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині [4].

Таким чином, на зміну спеціальній правоздатності юридичної особи, яка передбачалася радянським цивільним законодавством, прийшов принцип універсальної правоздатності, що є відображенням сучасної тенденції розвитку концепції цивільного права України, як права приватного [1, с.121]. (Варто згадати про те, що за радянськими взірцями такий підхід був характерними в цілому для законодавства більшості країн „соціалістичної співдружності”. Така позиція висловлена, зокрема, у Цивільному кодексі Польської народної Республіки від 23 квітня 1964 року. (ст. 36) [13].

Виняток складала Угорська Народна Республіка, § 28 Цивільного кодексу котрої – в редакції 1977 року – встановлював принцип універсальної