Не зупиняючись детальніше на цьому питанні, що потребує самостійного розгляду, зазначимо тут лише, що достатньо обґрунтованою здається точка зору вчених, котрі пропонують використовувати його для загальної характеристики становища суб’єкта, оскільки термін „правове положення” частіше використовується для характеристики суб’єкта в певному колі суспільних відносин. Натомість, поняттям правового статусу охоплюються всі види юридичних зв’язків за участю суб’єкта права [20, с.123].

Враховуючи викладене, можна погодитися з висловленою в літературі думкою про доцільність використання різних термінів для позначення правового стану абстрактного суб’єкта права і правового становища реальної особи, що вступає у правовідносини [21, с.14].

Таким чином, поняття „статус” включає в себе те стабільне у правовому стані суб’єкта, котре разом із правосуб’єктністю містить також певне коло основних прав та обов’язків. Натомість, конкретні права та обов’язки відображують специфіку реального правового становища особи, котре пов’язане більше з наявністю тих чи інших юридичних фактів, але не визначає основи загального юридичного положення суб’єкта в даній правовій системі.

Отже, правовий статус асоціюється зі стабільним правовим станом суб’єкта, а правове положення змінюється в залежності від правовідносин, в які даний суб’єкт вступає.

Разом з тим, тут слід мати на увазі, що доцільно розрізняти такі поняття, як „загальний правовий статус”, про який йшлося вище, і „спеціальні правові статуси”, котрі є сукупністю прав та обов’язків, що конкретизують і доповнюють загальні права та обов’язки стосовно до різних осіб з врахуванням особливостей їх правового положення [20, с.77-80]. В цьому сенсі можна вести мову про цивілістичний, адміністративний та інші правові статуси юридичної особи.

Таким чином, загальний правовий статус і спеціальні правові статуси юридичної особи (зокрема, статус цивілістичний) є стабільними. Вони змінюються не з волі даного суб’єкта права, а в нормативному порядку, є передбаченими правовими нормами сукупностями реальних та можливих цивільних прав та обов’язків, вираженими у вигляді правової абстракції.

Виходячи з цього, можемо визначити такі характерні риси правового статусу:

- у ньому знаходить прояв державна воля;

- його зміст, котрий має певну стабільність, змінюється не з волі осіб, а з волі законодавця або уповноважених ним суб’єктів публічного права;

- елементами правового статусу є нормативно визначені статутні права, обов’язки, юридична відповідальність, котрі формулюються та існують у формі обов’язкових правових приписів [23, с.110].

- елементи правового статусу мають властивості масштабності, загальності, вони визначають ті межі, в яких формується правове положення конкретного суб’єкта, його суб’єктивні права та обов’язки.

Наявність у правового статусу цих властивостей дозволяє йому виступати в якості юридичного мірила соціальної свободи. При цьому слід зауважити, що, хоча звичайно, коли йдеться про соціальну свободу, маються на увазі права окремої особистості [24, с.115], проте виправданим, на нашу думку, є також і постановка питання про існування меж соціальної свободи юридичної особи, котра виступає як соціальне утворення визнане нормами права і конституйоване за допомогою цих норм. Певне відображення такого підходу має місце, на нашу думку, у визначенні особистих немайнових прав юридичної особи.

Так, ст. 94 ЦК України встановлює, що юридична особа має право на недоторканість її ділової репутації, на таємницю кореспонденції; на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати [4, с.115], [16], [25]. Остання вказівка, якраз і стосується, як здається, визначення меж соціальної свободи юридичної особи, оскільки вказує на обмеження, встановлені частиною 1 ст. 91 ЦК України [4].

Разом з тим, правове становище конкретної особи є динамічним, воно постійно змінюється в залежності від виникнення, розвитку та припинення різноманітних правових відносин. В межах свого правового статусу юридична особа від власного імені, самостійно розпоряджається своїм майном, набуває майнових та немайнових цивільних прав та обов’язків (зокрема, укладає договори, вступає у зобов’язання) і здійснює їх. Така діяльність від власного імені в цивільному обігу слугує зовнішнім вираженням самостійності правосуб’єктності юридичної особи, а в підсумку тягне зміну її правового положення (становища).

Таким чином, цивільна правосуб’єктність юридичної особи, тобто її здатність бути суб’єктом цивільних відносин, складається з цивільної правоздатності та цивільної дієздатності цієї особи, і включає до свого змісту низку елементів, про які мова піде в наступному підрозділі цього розділу дисертації.

1.2. Поняття правочиноздатності юридичної особи

З врахуванням тієї обставини, що обсяг участі фізичних та юридичних осіб у цивільному обігу безперервно зростає, а характер дій, що вчиняються ними дедалі більше урізноманітнюється, в цивілістичній літературі зверталося увагу на доцільність диференціації правосуб’єктності учасників цивільних відносин.

Зокрема, у складі дієздатності фізичної особи пропонується розрізняти:

1) правочиноздатність – здатність здійснювати правомірні дії, спрямовані на встановлення цивільних прав та обов’язків;

2) деліктоздатність – здатність особи нести відповідальність за вчинене цивільне правопорушення;

3) трансдієздатність – здатність бути представником та тим, кого представляють, тобто здатність особи своїми діями створювати для інших суб’єктів права і обов'язки та здатність приймати на себе права і обов'язки, що виникають внаслідок дій інших осіб;

4) бізнесдієздатність – здатність займатися підприємницькою діяльністю;

5) тестаментоздатність – здатність особи залишати заповіт і бути спадкоємцем [1, с.90], [15, с.9].

Що стосується юридичної особи, то, оскільки її правосуб’єктність охоплює і правоздатність, і дієздатність, стосовно неї мова йде не про диференціацію дієздатності, а про розрізнення елементів змісту її правосуб’єктності.

Відповідно до такого підходу в літературі пропонується розрізняти такі елементи правосуб’єктності юридичної особи:

1) правочиноздатність – здатність здійснювати правочини;

2) деліктоздатність – здатність нести відповідальність за правопорушення;

3) трансдієздатність – здатність бути представником або, в свою чергу, обирати собі представника і бути тим, кого представляють;

4) бізнесдієздатність – здатність займатися підприємницькою діяльністю