Таким чином, зазначена група юридичних осіб наділяється бізнесздатністю лише за наявності додаткових умов, вказаних у законі.

Крім того, існують юридичні особи, які взагалі не мають бізнесздатності або наділяються нею у вигляді винятку.

Наприклад, таким специфічним видом юридичних осіб є біржа, котра є організаційно-правовою формою оптової торгівлі [32].

Товарна біржа – це організація, що об’єднує фізичних і юридичних осіб, котрі здійснюють виробничу та комерційну діяльність, і має метою надання послуг щодо укладення біржових угод, з’ясування товарних цін, попиту й пропозицій на товари, впорядкування і полегшення товарообігу та пов’язаних з ним операцій. Фондова біржа займається виключно організацією укладення угод купівлі та продажу цінних паперів. Вона не може здійснювати операції з цінними паперами від власного імені та за дорученнями клієнтів, а також виконувати функції депозитарію. Всі біржі, незалежно від їх виду (товарна, фондова, універсальна тощо) не є комерційними організаціями і не можуть мати метою отримання прибутку.

Що стосується спеціального аналізу такої складової змісту правосуб’єктності юридичної особи як правочиноздатність, то він неможливий без з’ясування того, що мається на увазі під правочином у концепції сучасного цивільного права України.

При цьому слід взяти до уваги ту обставину, що коли стосовно фізичної особи поняття правочиноздатності трактується поширювально, охоплюючи не тільки можливість здійснювати правочини, але й вчиняти інші правомірні дії з юридичними наслідками [15, с.9] то стосовно юридичної особи йдеться саме про її здатність до вчинення правочинів.

Це зумовлює необхідність при аналізі правочиноздатності не лише визначити характерні риси правочину, але й розглянути його відмінності від інших правомірних дій. Під таким кутом зору і проаналізуємо визначення поняття правочину та його характерних властивостей.

Поняття „правочин”, закріплене в чинному Цивільному кодексі, за своєю юридичною природою є повністю тотожним терміну „угода”. Визначення такого цивільно-правового інституту втілене у ст. 202 ЦК України. Отже, „правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків”.

Новий Цивільний кодекс розкриває і правовий зміст цього інституту.

Правочини є правомірними діями, яким притаманні ознаки відрізняючі їх від інших юридичних фактів – подій, настання або ненастання яких не залежить від волевиявлення людини. Важливим є законодавче закріплення принципу презумпції правомірності правочину (ст. 204 ЦК України), який свідчить, що цей акт є правомірним, якщо його недійсність прямо не передбачена законом або якщо його не визнав недійсним суд [4].

Спираючись на таке визначення, розглянемо, якими мають бути ознаки правочину як категорії цивільного права, що дають змогу відокремити правочини від інших юридичних дій таких суб’єктів.

Головними критеріями такого розмежування є наявність вираженої зовні волі (волевиявлення) особи, що його вчиняє, та правові наслідки, яких вона прагне досягти, вчиняючи правочин.

У цьому сенсі визначальною рисою правочину слід визнати спрямованість дій (волевиявлення) юридичної особи на певні правові наслідки в галузі цивільних відносин. Передусім, правочин є вольовим актом, спрямованими на досягнення певного правового результату. Цим він відрізняється від подій, котрі відбуваються і тягнуть правові наслідки незалежно від волі суб’єктів цивільного права.

Разом з тим, згідно частині 1 ст. 202 ЦК України правочином визнається не кожна дія особи, а лише та, що спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків [4].

Однак слід звернути увагу на те, що це положення слід тлумачити поширювально в тому сенсі, що правочини можуть бути також підставою інших трансформацій цивільних правовідносин (призупинення, поновлення, реалізації тощо). При цьому один і той самий правочин може бути водночас як підставою припинення одних правовідносин, так і підставою виникнення, зміни, призупинення, поновлення тощо інших правовідносин. Наприклад, продаж наймачем орендованого майна третій особі тягне припинення договору оренди і, разом з тим, одночасно є підставою виникнення правовідносин відповідальності за порушення договору оренди [1, с.200].

Правочин, передусім є дією (волевиявленням) суб’єкта цивільного права, спрямованою на встановлення, трансформацію або припинення цивільних прав і обов’язків.

Оскільки аналогічні правові наслідки можуть бути зумовлені іншими юридичними фактами цивільного права, виникає необхідність їх порівняння з метою розмежування. Для цього варто окреслити співвідношення правочинів з адміністративними актами, юридичними вчинками та неправомірними діями (деліктами). Разом з тим, нема необхідності порівнювати правочини з таким видом юридичних фактів, як акти цивільного стану, оскільки останні нерозривно пов’язані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних [15, с.42-43].

Розглядаючи відмінності правочинів з таких позицій, зазначу, що вони:

1) завжди є діями суб’єкта цивільних відносин. Цим вони відрізняються від адміністративних актів (актів управління), які видають органи державної влади та управління, виступаючи як суб’єкти публічного права [35, с.98];

2) вони завжди є правомірними діями, що тягнуть виникнення, трансформацію або припинення регулятивних цивільних правовідносин.

Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як делікти, котрі порушують цивільні права і тягнуть виникнення охоронних відносин. Характеристику деліктів, як юридичних фактів цивільного права, див., наприклад: [36, с.98];

3) воля в правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов’язків. Цим вони відрізняються від юридичних вчинків, де волевиявлення не спрямоване спеціально на створення певних, чітко визначених юридичних наслідків [1, с.201];

Характеристика правочинів як категорії цивільного права, доповнюється їх класифікацією, яка можлива за різними підставами.

Зокрема, ст. 202 ЦК України в залежності від числа сторін, що беруть участь у правочині, поділяє їх на односторонні, двосторонні і багатосторонні [4].

Односторонній правочин – це дія (волевиявлення ) однієї сторони, спрямована на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов’язків (видача довіреності, видача векселя). Односторонній