До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні правила про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

Двосторонній правочин – це договори (домовленості сторін), для яких характерне узгоджене волевиявлення учасників такого правочину. Договорами є також багатосторонні правочини, тобто такі правочини, в яких беруть участь три і більше сторони.

У залежності від наявності або відсутності обов’язку сторін надавати зустрічне матеріальне відшкодування, правочини поділяють на оплатні і безоплатні.

У безоплатних правочинах обов’язок здійснити матеріальні витрати має тільки одна із сторін. Інша сторона не обтяжена будь-якими обов’язками. Оплатні правочини характерні наявністю зустрічного еквівалентного надання матеріальних чи нематеріальних благ.

У залежності від моменту, з якого правочини вважаються укладеними, вони поділяються на реальні і консенсуальні.

Консенсуальним є правочин, у якому для настання правових наслідків досить досягнення сторонами домовленості з усіх істотних умов. З моменту досягнення згоди правочин вважається укладеним. У його сторін виникають відповідні права і обов’язки. Для укладення реального правочину однієї домовленості сторін недостатньо. Необхідною є також передача речі. Поки вона не відбудеться, правочин не вважається укладеним.

Слід звернути увагу на те, що оскільки в консенсуальних правочинах момент укладення і момент виконання не співпадають, а в реальних – співпадають, то консесуальні договори завжди є взаємними, а реальні – односторонніми.

Залежно від значення підстави (цілі) правочину для його дійсності, угоди поділяються на абстрактні та каузальні.

Правочини, в яких визначено підстави їх укладення, називаються каузальними. Абстрактними вважаються право чини, в яких не визначено підстави їх здійснення. Прикладом абстрактного правочину є видача векселя. Результатом його видачі є виникнення зобов'язання однієї особи сплатити певну грошову суму іншій особі незалежно від підстав, з яких було видано вексель (ч. 2 ст. 198 ЦК України) [4].

У залежності від наявності вказівки на строк встановлення прав та обов’язків, правочини поділяють на строкові і безстрокові.

У безстроковому правочині не визначається час його чинності. Він, як правило, негайно вступає в силу і припиняється на вимогу однієї зі сторін (договір майнового найму, укладений на невизначений термін). Строковими є правочини, в яких визначено тривалість існування зобов’язання, момент припинення тощо [8, с.145-147].

Тут слід згадати, що деякі автори вважають, що в безстроковому правочині не визначається також час виникнення прав і обов’язків [1, с.205].

На мою думку, така позиція, у всякому разі щодо правочинів, які вчиняються юридичними особами, не є прийнятною. З точки зору практичної важко уявити правочин, укладений організацією, відносно якого невідомо, коли настануть права та обов’язки учасників.

Від строкових відрізняють умовні правочини, де виникнення, зміна або припинення цивільних прав і обов’язків пов’язується з настанням якоїсь обставини яка можливо трапиться в майбутньому, але невідомо точно настане вона чи ні. Отже, умовні правочини відрізняються від строкових тим, що строк настає завжди, а от умова може настати, а може і не настати (ст. 212 ЦК України).

Залежно від того, чи пов’язують сторони з нею виникнення, зміну, чи припинення правовідносин, умова може бути відкладальною або скасувальною. Якщо настання умови тягне виникнення, зміну або інші видозміни цивільних прав і обов’язків, то це умова відкладальна. Якщо настання умови тягне припинення цивільних прав і обов’язків, то це умова скасувальна.

Частинами третьою та четвертою статті 212 ЦК України передбачені засоби запобігання недобросовісному сприянню настання умови або створенню перешкод для настання умови з боку учасників правочину. Так, якщо настанню обставини, що є умовою набрання чинності або припинення правочину недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала. Навпроти, якщо сторона, якій це вигідно, недобросовісно сприяла настанню обставини, з якою сторони пов’язують виникнення, припинення або видозміни правовідносин, то припускається, що ця обставина не настала. Таким чином, і в одному, і в другому випадку умова ніби захищається від „стороннього” впливу і їй повертаються властивості факту об’єктивної дійсності [1, с.205-206].

Крім згаданих, в літературі називають й інші види правочинів: легітарні (правочини, які мають основою приписи закону) і волюнтарні (правочини, які не передбачені законом, але укладаються особами в результаті їх вільного волевиявлення); усні та письмові (ст. 205 ЦК України); умовні та безумовні (ст. 212 ЦК України); біржові (такі, що укладаються на біржах і відносно біржових товарів) і небіржові; фідуціарні (такі, що мають довірчий характер, внаслідок чого втрата довір’я сторін одна до одної може спричинити розірвання договору в односторонньому порядку – доручення, комісія і т.д) та звичайні тощо [8, с.147].

Отже, правочиноздатність юридичної особи полягає в наданій нормами законодавства можливості вчиняти правомірні дії, спрямовані на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов’язків (з бажаними для цієї особи юридичними наслідками).

При цьому, порівняно з правочиноздатністю фізичних осіб, вона є більш обмеженою, що зумовлено особливостями правосуб’єктності юридичної особи, частина з яких згадувалася вище.

В узагальненому вигляді вони виглядають таким чином.

По-перше, як встановлює ст. 91 ЦК України, юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині [4].

З цього положення слідує, що правочиноздатність юридичної особи не охоплює можливість укладати правочини, спрямовані на набуття або реалізацію тих цивільних прав і обов’язків, котрі можуть належати лише фізичній