плюс ставка страхового збору від нещасного випадку на виробництві, розмір якої залежить від галузі [58,№ ].
У регулюванні страхового ринку залишається ряд невирішених проблем, серед яких зокрема:
- недостатня узгодженість дій державних органів, що опікуються питаннями страхування між собою, а також державних органів і само регульованих організацій, що призводить до безсистемності рішень і зниження загального рівня державного регулювання страхової діяльності;
- недостатній обсяг повноважень державних органів на застосування санкцій та притягнення до відповідальності юридичних і фізичних осіб за порушення страхового законодавства, що не сприяє підвищенню рівня відповідальності професійних учасників страхового ринку;
- відсутність якісної системи обліку, звітності, розкриття інформації та нагляду за діяльністю страхових організацій.
З огляду на дані проблеми, існує багато способів підвищення прибутковості страхових компаній. Ми вважаємо, що саме професійне управління капіталом є запорукою ефективного функціонування суб’єкта господарювання.
Зазначимо, що капітал страховика є основою його діяльності й сукупністю фінансових ресурсів: власних, залучених і позичених, які перебувають у розпорядженні страховика, використовуються для забезпечення його діяльності та отримання прибутку. Тому досить важливою є організація процесу управління капіталом страховика, його обсягом і структурою.
Головним завданням управління капіталом є досягнення максимального фінансового благополуччя власників страхової компанії шляхом максимізації її ринкової вартості. При цьому завжди виникають конфлікти між економічними інтересами акціонерів і кредиторів, власників і страхувальників, постає проблема вибору між тим, спрямовувати кошти в інвестиції чи виплатити дивіденди; між першочерговим інвестуванням коштів і погашенням зобов’язань між інвестуванням і формуванням вільних резервів тощо. Тому головним завданням управління капіталом є формування його оптимальної структури з урахуванням гарантованого рівня дохідності й ризику.
Для розв’язання зазначених завдань керівництво страховика повинно обрати концепцію управління капіталом та мати у розпорядженні відповідний методичний інструментарій. Найчастіше використовуваною є концепція середньозваженої вартості капіталу. Її сутність полягає в тому, що капітал одночасно виступає як фактор виробництва й інвестиційний ресурс, які відповідно мають свою вартість, що обов’язково має бути врахована при залученні капіталу в діяльність страховика.
Не менш популярною є концепція управління структурою капіталу на основі фінансового важеля (лівериджу), що характеризує використання підприємством позикових коштів та впливає на зміну коефіцієнта рентабельності власного капіталу. Проте ця концепція для страхової сфери не зовсім прийнятна, оскільки частка позичених коштів порівняно із залученими є незначною.
Найпридатнішими для страхового бізнесу є концепції оцінки ризику використання капіталу, оцінки ліквідності інвестованого капіталу та управління капіталом на основі моделі стійкого зростання. Два перших підходи стосуються управління саме залученим капіталом, який представлений страховими резервами.
Страхові резерви тимчасово перебувають у розпорядженні страховика, що дає змогу інвестувати їх з метою отримання доходу. Інвестиційна діяльність пов’язана з ризиками, й саме ризик є визначальним при виборі варіанта інвестування. Фінансові менеджери змушені постійно розв’язувати дилему “дохідність – ризик”, проте страховики повинні передусім дотримуватися принципу безпечності вкладень.
Більш ніж половина страхових резервів інвестуються в банківські вклади (депозити), що пояснюється їх постійною дохідністю й відносною забезпеченістю гарантування вкладів. Що стосується інших активів, вільних від зобов’язань, то вони вкладаються в цінні папери.
Через недостатнє кадрове забезпечення страховика спеціалістами з інвестування перспективним напрямом управління капіталом вважається взаємодія з інвестиційними компаніями, або компаніями з управління активами (КУА). Залежно від структури страхового портфеля страховика інвестиційні компанії індивідуально розробляють стратегію управління страховими резервами, що може бути консервативною, збалансованою й ризиковою. Така взаємодія є обопільно вигідною як для страховиків, так і для інвестиційних компаній. Страхова компанія отримує висококваліфікованих консультантів, які діють на ринку від її імені. КУА – дивіденди, що напряму залежать від дохідності тих інструментів, у які вкладаються кошти страховика. Для страхових компаній така співпраця дає змогу підвищити дохідність за окремими активами, а отже й за портфелем вцілому. Співробітництво реалізується шляхом підписання договору між страховою компанією й КУА на повне управління активами. При цьому страховик визначає лише ліміти і структуру розміщення активів відповідно до норм, встановлених Держфінпослуг, а компанія – управитель самостійно приймає рішення щодо придбання тих чи інших цінних паперів.
Отож, підводимо підсумок, що для вирішення проблеми страхової компанії “Універсальна” - підвищення рентабельності, - є багато концепцій. Проте найвигіднішою для страховика вважається концепція оцінки ризику використання капіталу, яка заключається в інвестиційній діяльності. Хоча дана концепція ще й передбачає виникнення ризику втрати доходу.
Окрім вищезазначених концепцій, є ще досить цікава концепція управління капіталом на основі моделі стійкого зростання, яке передбачає забезпечення фінансової рівноваги страховика у процесі економічного розвитку. Ця теорія розроблена для промислових підприємств, але її окремі елементи можуть бути адаптовані і впроваджені у страхову діяльність, що вимагає подальших наукових досліджень.
Управління капіталом страховика для підвищення його рентабельності (прибутковості) – це діяльність, спрямована на формування оптимального співвідношення власного й залученого капіталу, забезпечення ефективнішого використання власного капіталу, розміщення акумульованих страхових резервів із урахуванням принципів безпечності, прибутковості, ліквідності й диверсифікованості, результатом якої є підвищення ринкової вартості страхової компанії, і вцілому прибутковості, з дотриманням балансу інтересів усіх зацікавлених сторін – акціонерів, працівників страхової компанії, страхувальників, третіх осіб, майновим інтересом яких може бути заподіяна шкода, й держави.
Досвід роботи страхових організацій показує, що показник рівня рентабельності страхових операцій не повинен бути високим,оскільки в цьому випадку завищується ціна на страхові послуги і зменшується на неї попит з боку страхувальників. При низьких же показниках обмежуються можливості самоокупності витрат на страхування у страховиків. Становище регулюється