Мозаїки й фрески Михайлівського Золотоверхого почали знімати 26 червня 1934 року під орудою професора В.Фролова, керівника мозаїчної майстерні Ленінградської Академії мистецтв. Працювали поспіхом, тож урятувати вдалося дуже мало. Мозаїчну композицію "Євхаристія" перенесли на хори Софійського собору. Водночас у фондах Софійського заповідника опинилося 172 кілограми смальти з Михайлівського собору (розсипом). Ще більше смальтового розсипу потрапило до Лаврського заповідника. Увесь той розсип - це знищені мозаїки Михайлівського собору.

Дуже цікаво повівся в цій ситуації московський "захисник пам'ятки" Фелікс Кон: у ньому прокинулись мародерські нахили. Він пише В.Затонському: "Музейный отдел НКП РСФСР просит Вас вьщелить для Государственной Третьяковской галереи две мозаики из Михайловского собора, Дмитрия Солунского и архидьякона Лаврентия, а также одну из фресок [...] Означенные памятники имеют колоссальнос значение для зкспозиции ГТГ, в которой искусство Киевской Руси представлено крайнє слабо [...]" Не менш цікава й реакція В.Затонського. Той раптом повівся як "хазяїн", відрубавши, що мозаїк з Києва нікому не віддасть!

Звичайно, Москва отримала всі ті мозаїки, фрески і рельєфи, які хотіла. Але трохи пізніше, коли надто самостійницький В.Затонський уже не міг перешкодити.

Навесні 1935 року собор почали обдирати: зняли позолочені аркуші міді з бань, пустили на перетоплення срібну раку св.Варвари, подаровану гетьманом Мазепою, знищили бароковий іконостас, фундований гетьманом І.Скоропадським. Зрештою собор висадили в повітря амоналом. Дзвіницю розібрали ще раніше.

Тим часом завершився другий архітектурний конкурс на проект забудови урядового центру. Результат його був несподіваний. Жоден із визнаних архітектурних метрів не став переможцем. Ні брати Весніни, ні Фомін, Гольц, Алабян, ані Заболотний, Альошин, Штейнберг. Переміг... архітект із Ленінграда Йосип Ланґбард, який взагалі не брав участі в тому конкурсі!

Будинок ЦК КП(б)У за його проектом споруджували з весни 1936 до весни 1938 року (нині тут розміщується Міністерство закордонних справ України).

У цій будівлі вражає велетенський масштаб колонади коринфського ордеру, що утворює ніби передвівтарну перегорожу, своєрідні пропілеї в порожнечу, за якою - багатоповерховий корпус із кабінетами. Колони доведені до такого розміру, коли вони стають схожими на вежі - тобто з архітектурного елементу перетворюються на окремі споруди. Перед ордером такої величини кожна людина почувається "сукиным сыном" - таке своєрідне спостереження зробив провідний теоретик архітектури сталінсько-хрущовської доби В.Буров. Та найцікавіше те, що, як виявилося, автором цього архітектурного вирішення був зовсім не Ланґбард. Він наприкінці життя зізнався, що коринфську колонаду, яка визначає образ будівлі, зроблено на вимогу Балицького і Постишева! У первісному авторському проекті її не було! (17)

При цьому за взірець архітектурних форм було обрано Баальбек у Сирії - святилище халдейського бога Ваала III століття нашої ери. Якщо піти далі за цією архітектурною аналогією і пригадати подібні архітектурні форми інших провідних поганських святилищ античного світу перших століть християнської ери (скажімо, Пергамський вівтар), що їх апостоли і євангелісти вважали вівтарями сатани, то стане зрозумілим справжній сенс незграбної, на позір незбагненної і зовсім нефункційної архітектури будинку ЦК КП(б)У. Тут, на місці поруйнованих київських святинь, спорудили власне вівтар секти сатаністів. А подвійна колонада зі спареними колонами - не що інше, як вхід до цього вівтаря, такі собі царські врата передвівтарної перегорожі навиворіт!

Неспроста Олександр Довженко, допущений свого часу в "святая святих" комуністичного пантеону, назвав офіційних авторів цього вирішення - Каракіса і Ланґбарда - "халдеями невблаганними".

Другий такий самий будинок, симетричний споруді ЦК, чогось так і не звели. Справжніх причин цього ми досі не знаємо. Адже невдале архітектурно-містобудівне вирішення не могло вплинути на здійснення планів комуністичної верхівки.

Ймовірно, однією з основних причин було те, що керівні комуністи, причетні до створення урядового центру, на момент завершення будівництва першого корпусу (весна 1938 року) втратили не лише свої посади, а й життя і на їхнє місце прийшли нові люди. Більшість функціонерів, що вирішувала долю собору, - П.Постишева, В.Балицького, В.Затонського, Я.Письменного, Г.Бордона - розстріляли їхні ж спільники в 1937-1938 роках. Кодло бісівське дістало те, що заслужило.

Підсумки підбив 1957 року в канадському Торонто колишній однопартієць Ульянова-Леніна: "Бо коли многі з нас досі не знають, за що північні варвари-кочівники руйнують наше місто, то знають це чудово ті варвари! Вони, одержимі бісівською "мудрістю нашого прогресивного віку", вони знають, що на те, щоб вони жили, мусить вмерти Місто Премудрості Божої - Київ. Вони знали, в чім джерело нашої мілітарної і духової сили. З своєю шаманською хитрістю задумали вони злодійством привернути собі протекцію Сил, які хоронили Київ. В 1169 р. суздальський князь Андрій зруйнував Київ і вкрав його образ Пречистої. Нацькований дідом Івана Лютого, хан Менґлі-Ґірей знову руйнує Київ і посилає дарунок московському ханові - золотий келих з диском з нашої Святої Софії [...] Нарешті Ленін і Сталін, на спілку з Хатаєвичем і Кагановичем, руйнують Лавру й Михайлівський монастир, храм патрона Києва, переможця Змія, оборонця від усіх нечистих сил, архістратига воїнства небесного. Кодло бісівське в Кремлі знало і знає, в чім таїлася велич і могутність Києва, яку їм доручили зруйнувати, щоб могло втриматися царство тьми. Одержимі духом зла знали, що їх переможе тільки інший Дух, страшний для них і невблаганний, з-під знака