Курсова робота - Замки Львівщини
45

Пані, а зберігає молочна сироватка" (Олена ЛАНЬ):

Перед грозою Підгорецький замок виглядав особливо величним. Над пам’яткою архітектури XVI століття нависли свинцеві хмари і гнітюча тиша. Коли ми вирушали до Підгірців, директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький переконував нас, що там ідуть реставраційні роботи. Але, підходячи до палацу з тилу, ми не побачили біля нього ні душі. Виявляється, гроза зігнала реставраторів з даху, і вони рядочком посідали перед парадним входом до цієї філії Львівської галереї мистецтв.
- Ну от,- бідкався інженер Василь Медвідь, - дах ще не доремонтували, і тепер вода на третій і другий поверхи протече. Там ще 200 листів бляхи бракує, а грошей на них нема. Бляха ж дорога – по 180 гривень за лист. От хлопці і покривають дах поволі. А два тижні тому атланта на куполі встановили – того, що під час пожежі у 1956 році згорів. Гарний такий – Землю на плечах тримає. Невдовзі і хрест на іншому куполі встановлять – зараз він у комірчині стоїть. Від картинної галереї нас тут у замку 20 осіб – науковці, завідувачка, сторожі, майстри, їздовий. А чого ви дивуєтесь? Нам, як у давнину, без коней не можна. Цементу треба підвезти, піску…
Сам я з реставраторів буду. Пропрацював у Львівській реставраційній майстерні 44 роки. Тепер тут будівельними роботами керую. Від галереї майстрів тут четверо. То там щось потече, то тут відвалиться. От балюстраду полагодили, кам’яні вази попіднімали з землі, балясини – але то все, звичайно, мізер. (Ми переходимо по розкуроченій підлозі на другий бік палацу.)
- Бачите, - каже наш співрозмовник, вказуючи на стовпи кам’яних перил,- щоб витесати з піщаника одну балясину, треба з півмісяця. Раніше я сам такі речі у майстерні для Золочівського замку робив, а тепер матеріал став дорогий, балясини нам привозять зі Львова, а у Львівській реставраційній майстерні їх робить один-єдиний чоловік. Останню роки три тому привозили. Щоб піщаник не псувався, його треба покрити особливим розчином, який роблять на основі молочної сироватки та відвару дубової кори. Без нього цей камінь, як зуб без емалі, вмить починає кришитися.
А знаєте, чому давній вапняковий розчин тримає каміння краще, ніж сучасний цемент? Бо люди заготовляли в ямах вапно на кілька років наперед, перш ніж починали будівництво. Цей замок звели на замовлення великого коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського всього за 5 років. Архітектор Андреа дель Аква будував його від 1635 року до 1640-го. А вапно завезли задовго до того. Та ще й час від часу кидали до нього мертвих тварин – диких звірів, а то й коня. Органіка гашене вапно сильно скріплювала. А зараз як роблять? Сьогодні загасили вапно, а завтра з ним вже працюють – ледь не гарячим.
Будівельне дерево – це зовсім інша технологія. Насамперед для столярки його треба різати взимку, коли соки у корінь ідуть. А з сосни, яку використовують для вікон, дахів та дверей, не можна спускати живицю. (Живиця – це як сік у берези). Років 20-30 тому її усюди стягали для каніфолі, а саме вона не пропускає у деревину вологи. Така сосна може і у річці лежати – не буде гнити. Колишні майстри про це добре знали. Тому їхні двері та рами від живиці жовтуваті були. А хто не розумівся - брав до роботи біле, знекровлене дерево.
Тут, у замку, старої деревини нема. Вся згоріла. Чого тільки цей палац не пережив! До 1939 року тут княгиня влітку жила. А ти спробуй таке махинище взимку протопити. Каміни - це ж так, для краси, хоча вони у замку дуже гарні, з карпатського мармуру. Пізніше, до 1950 року, тут був музей – знаменитий на цілу Європу. Зокрема, у ньому була дуже гарна лицарська зала – з латами, картинами на стелі.
Ми піднімаємося сходами на другий поверх і йдемо через порожні кімнати повз холодні зіниці камінів. Від колишньої величі лицарської зали не лишилося жодного сліду. До речі, у 60-90-х роках у лицарській залі розташовувалося гінекологічне відділення. Ординаторська була у капличці.
- Під час війни росіяни зробили тут свою казарму, а пізніше німці свою, та ще й частину тераси, як відходили, підірвали. Пожежа сталася у 1956 році, коли тут вже була туберкульозна лікарня. Палац загорівся, як сірник, – перекриття ж бо були дерев’яні, все лаковане, - вів далі пан Василь. - Ледь встигли винести хворих. Словом, лишилися самі стіни. Та до 1961 все відремонтували, відкрили санаторій, а у 1997 році директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький цю будівлю під музей відвоював. Тут, коли санаторій був, люди парком гуляли, на терасах танцювали – дім був веселий, а тепер стоїть тихий, як на згарищі. Тільки ми та реставратори інструментами грюкаємо. А то екскурсанти приїдуть.
Ми спускаємося крутими сходами у підвал. “Що ж ви вдень до нас приїхали? - жартує мій екскурсовод. - От якби вночі, я б вас з нашим привидом познайомив – Маруською”. (Це він так називає Марисеньку – дружину Яна ІІІ Собеського або Білу Пані. Працівники музею не раз бачили її у палаці.) “А що, вештається?”, - пожвавлююся я. “Та кажуть... Але мене Господь милував. Я за життя ще жодного привида не

---

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13