Курсова робота з історії дизайну на тему:

«Прояви бароко в інтерєрі»

ЗМІСТ

Вступ

1. Формування стилю

2. Стиль Барокко в архітектурі і скульптурі

3. Основні принципи стилю

4. Формальні категорії Класицизму і Барокко

5. Посилення декоративних тенденцій

6. Оформлення інтер'єру

7. Барокко в Росії

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Барокко (італ. barocco через ісп. bar- ruecco від португ. barroco - вигадливий, неправильний, дурний, зіпсований) - один із самих важких і багатозначних термінів історії мистецтва. Словом «барокко» називають ряд історико- регіональних художніх стилів європейського мистецтва XVII- XVIII ст., останні, критичні стадії розвитку інших стилів, тенденцію неспокійного, романтичного світовідчування, мислення в експресивних, неврівноважених формах.

Слово «барокко» використовується і як метафора в сміливих історико- культурних узагальненнях: «епоха Барокко», «світ Барокко», «людина Барокко», «життя Барокко» (італ. La vita Barocca). У кожнім історичному періоді розвитку мистецтва бачать своє «барокко» - пік творчого підйому, концентрації емоцій, напруги форм. Дослідники говорять і пишуть про якості барочності як невід'ємній властивості окремих національних культур і історичних типів мистецтва. Нарешті, відомі стилі Необарокко, «другого барокко», «ультрабарокко». Споконвічно жаргонне слівце «барокко» використовувалося португальськими моряками для позначення бракованих перлин неправильної, перекрученої форми.

Але вже в середині XVI ст. це слово з'явилося в розмовній італійській мові як синонім усього грубого, фальшивого, незграбного. У середовищі французьких ювелірів слово baroquer означає - зм'якшувати контур, робити форму м'якою, мальовничою. В французьких словниках слово «барокко» з'являється з 1718 р. і трактується як лайливе вираження. Воно довго не могло стати назвою стилю. Ще в 1904- 1905 р. найбільший французький дослідник С. Рейнак як би не зауважує цього стилю і цілої епохи в розвитку європейського мистецтва, лише мимохіть і зневажливо згадуючи про «метушливий єзуїтський стиль» як про не має ніяких достоїнств і є «розумовою оманою».

Першим зробив слово «барокко» типологічною категорією X. Вельфлін. У книзі «Ренесанс і Барокко» (1888), написаної ним у Римі, і наступних роботах Вельфлін визначив барокко як найвищу, критичну стадію розвитку будь-якого художнього стилю: першою стадією є архаїка, другою - класика, третьою - барокко. У своїх знаменитих «парах» формальних понять: лінійність і мальовничість, площина і глибина, замкнута і відкрита форма, множинність і єдність, ясність і неясність - першу частину Вельфлін відніс до мистецтва класики, другу - до барокко. Звідси протиставлення Класицизму і Барокко не тільки як конкретно- історичних художніх стилів, але і як постійно повторюваних і фаз розвитку, що обновляються в історії, способів формоутворення.

Видатний історик- філософ мистецтва М. Дворжак, опонент Вельфліна, вважав стиль Барокко породженням Маньєризму, але, одночасно, - більш високою ступінню «розвитку духу» у порівнянні з Класицизмом. Німецький історик культури Г. Вайзе «виводив» стиль Барокко північних країн безпосередньо з Готики і вважав його «щирим втіленням німецького духу» (Gemiit). Стиль Барокко вивчав X. Зедльмайр, учень М. Дворжака, він остаточно затвердив уведене Вельфліном поділ стилю на «раннє барокко» XVI- XVII ст. (Fruhbarock) і «пізнє барокко» XVII- XVIII ст. (Spat- barock). Е. Маль, французький вчений ледієвист, у 1920- х рр. визначив Барокко як «найвище втілення ідей християнського мистецтва». Набагато пізніше були відкриті праці К. Гурлітта, що у книзі «Історія стилю Барокко в Італії» (1887) передбачив багато думок X. Вельфліна. Особливості мистецтва «пізньої готики» (Spatgotik) Гурлітт містично зближав з «духом барокко» (Gemut Barock). Однак класичною країною Барокко все-таки прийнято вважати Італію

1. Формування стилю

Формування історичного стилю Барокко, насамперед, зв'язано з кризою ідеалів Італійського Відродження в середині XVI ст. і стрімко мінливою «картиною світу» на рубежі XVI- XVII ст. Разом з тим, нове мистецтво стилю Барокко виросло на формах Класицизму епохи Відродження. Попереднє сторіччя в Італії було в художнім відношенні настільки сильним, що його ідеї, незважаючи на всі трагічні колізії, не могли зникнути раптово, вони продовжували значно впливати на розуми людей. А шедеври мистецтва «Високого Відродження» - твору Леонардо да Вінчі, Мікеланжело, Рафаеля - здавалися недосяжними. У цьому - суть усіх протиріч «епохи Барокко». Це був час хворобливих змін світогляду, несподіваних поворотів людської думки, почасти викликане великими географічними і природно-науковими відкриттями.

Так, одним з головних теоретиків мистецтва Барокко став живописець- маньєрист Ф. Цуккаро, засновник у 1593 р. Академії Св. Луки в Римі й автор трактату «Ідея живописців, скульпторів і архітекторів» (1607), у якому викладені принципи «суб'єктивного бачення світу художником». Причому суб'єктивність творчості трактувалася Цуккаро вкрай релігійно, містично, тому ми і відносимо його «Ідею» до теорії Барокко.

Саме чудове в стилі Барокко, що, виникнувши на основі художніх форм, у першу чергу архітектурних, епохи Відродження, це мистецтво вклало в них інший зміст. Вперше в історії в цьому стилі з'єдналися дві, здавалося б, непоєднувані тенденції художнього мислення: Класицизм і Романтизм. Саме з «епохи Барокко» ці тенденції надалі тісно взаємодіють, породжуючи широкий спектр історико-регіональних художніх стилів XVII- XIX ст.

У мистецтві італійського Барокко класицистичні форми, що склалися ще в античності і «відроджені» на рубежі XV- XVI ст., стали трактуватися по- новому, незвичайно, «неправильно» (відповідно назві стилю) - романтично. Тому і стиль Барокко з повною підставою може бути співвіднесений з романтичним світовідчуванням. Ця нова духовна особливість мистецтва Барокко була посилена в Італії, а пізніше й в Іспанії, релігійним католицьким світовідчуванням, що здобувало в XVI- XVII ст. надзвичайно містичний, екзальтований відтінок. Саме тут, а не в мистецтві «Високого Відродження» містика католицизму й образотворчу творчість «знайшли один одного». Тому