з різьбленим орнаментом по краю. Великі кабінети і монументальні шафи у виді архітектурних споруджень виготовлялися в Болоньї. Вони складалися з декількох ярусів на високому підстольї з колонами, карнизами, теламонами і каріатидами. За дверцятими, що відкриваються, виявлялися портали, колонади, арки, статуї, за яких ховалися менші дверцята і висувні шухляди. Нагорі - балюстрада, статуї, вазони, карнизи з картушами. Болонські шафи звичайно робилися з чорного дерева з інкрустацією перламутром, а їхні скульптурні деталі - зі слонової кісти. Невеликі кабінети робили в Англії, Голландії і Німеччині - в Аугсбургі, також із флорентійською мозаїкою й інкрустацією перламутром по чорному дереву. У Регенсбургі, Баварія, - з «облудними» архітектурними перспективами на дверцятах у техніку маркетрі. У XVII ст. особливим різновидом меблевого мистецтва стають дерев'яні коминкові екрани (іноді з гобеленовими вставками), футляри монументальних напольних годинників, письмові столики - бюро. У країнах східної Європи через Німеччину з Фландрії поширюється дерев'яна золочена фламандська, або флемська різьблення. Вона знайшла застосування й у Росії, зокрема, у різьблених дерев'яних іконостасах
7. Барокко в Росії
Однак термін «Барокко» у Росії довго не міг затвердитися. Наприклад, ще в середині XIX ст. російська критика, ніспровергла стиль Класицизму в архітектурі, проте, «не бачила альтернативи колонам і куполові». Обговорювалися достоїнства стилів Неоготики і «неоренессанса», але слово «барокко» уникали вживати.
Архітектор А. Брюллов під час пенсіонерської поїздки 1822 р. в Італію обурювався «розбещеним смаком» і безглуздістю будівель Ф. Борроміні. Тільки в 1880- х рр. дослідник давньоруського зодчества Н. Султанів увів термін «російське Барокко», позначивши ним допетровську архітектуру Русі XVII ст. З тих пір існує стійка концепція, відповідно до якої перша фаза стилю «російське барокко» склалася в 1640- х рр. і цей стиль розвивався «у безперервній послідовності, аж до його добутків, що завершили, В. І. Баженова».
По визначенню Д. Ліхачова, «російське барокко прийняло на себе багато хто з функцій Ренесансу, оскільки... дійсний Ренесанс раніше так і не зумів досить повно проявитися на Русі». Цей висновок випливає з «особливої ущільненості» розвитку художніх стилів на Русі, у корені відрізняючих їхній духовний зміст від західноєвропейських прототипів. «Російське барокко в цілому, виконуючи свою возроджувану функцію, історично протистояло середньовіччю, а не Ренесансові. Звідси його життєрадісність і його помірність, далека патетичності західного Барокко». Термін «російське барокко» приймається не усіма, у будь-якому випадку він умовний і його варто брати в лапки. По формальних якостях цей стиль ближче до Маньєризму; у ньому виділяють стадії «голицинського» і «наришкинського барокко» - архітектуру кінця XVII ст., «петровське барокко» першої чверті XVIII ст., «зріле російське барокко» єлизаветинського часу. Останній стиль одержав найбільше яскраве втілення у творчості видатного зодчого Ф. Б. Растреллі Молодшого в Петербурзі. В ці роки Росія стрімко доганяла Європу й в оригінальній архітектурі, створеної Растреллі, з'єдналися композиційні прийоми європейського Класицизму, Барокко і французького Рококо (див. єлизаветинське рококо). Тому дослідники справедливо відзначають, що збереження елементів Класицизму, раціоналізм і прагматизм архітектури петровського часу забезпечили легкість і природність переходу до Класицизму другої половини XVIII сторіччя, «майже минаючи стадію істинно- європейського Барокко».
Також своєрідно проявився стиль Барокко, експортований з Іспанії в країни Латинської Америки. В архітектурі Мексики, Аргентини, Уругваю складався фантасмагорічний стиль, іменований «ультрабарокко». Він всотав елементи містичного іспанського Барокко, нагодовані декоративністю іспано-мавританського зодчества, і місцеві фольклорні традиції. У цьому стилі усе доводилося до бурлеску. «Тут розвивалася архітектура ще більш барочна, варварська і фанатична, божевільна в нарощуванні декору, перед надмірністю якого бліднуть навіть самі сміливі добутки європейського Барокко». Відзначають також, що «завдяки особливості формоутворення саме стилеві Барокко легко вдавалося впроваджувати класичну ордерну архітектуру в інше культурне середовище» і в цьому виявлялася важлива « роль, що цивілізує,» стилю Барокко. Навіть якщо враховувати тільки це, є всі підстави вважати Барокко великим стилем.
Але в середині XVIII ст. з початком епохи Неокласицизму і французької Освіти барокко стало вселяти жах. Французький просвітитель Ж.- Ж. Руссо вважав цей стиль проявом дурного смаку і «перекручуванням прекрасного», та й не він один... Так разюче відрізнялися барочні форми від класицистичних і мало хто тоді зауважував їхню внутрішню єдність. Проте панування стилю Барокко, хоча і не повне у всіх країнах, охоплює величезний історичний період, часто названий «епохою Барокко» - біля двох сторіч (1550- 1750 р.). У цьому випадку ім'ям Барокко називається «та особливість цілісності в культурі епохи, що дозволяє розглядати її як художній феномен, тому що це період гегемонізму стилю, завоювання ним однієї з головних функцій у культурі». Німецький архітектор і історик культури К. Гурлітт на прикладі особистості саксонського курфюрста Августа II Сильного (див. саксонське мистецтво) запропонував на початку XX ст. термін «Людина Барокко». По визначенню Гурлітта, це поняття виводиться «у силу особливого способу існування особистості», коли виникає «спроба реконструкції середньовічної християнської єдності... з'єднання імперсоналізму і суб'єктивізму і... висування особистості на зверхприватну роль». Культура епохи Барокко виявляється «що спеціалізується на породженні геніїв... виникненні нового типу людини». У такому контексті Август II Сильний - «людина неврівноваженої художньої фантазії», гідний представник своєї епохи, коли «культ імперсоналізму, багатства, розкоші, придворності і вибухонебезпечної радості життя» протиставляється гармонічної й урівноваженої особистості «людини Ренесансу». У той же час, «магістральний шлях розвитку заданий Ренесансом - звільнення внутрішньої людини». А через «посилення зовнішнього», у єдності світогляду люди епохи Барокко «знаходили волю духу».
Як приклад барочного світовідчування приводиться й