прорізи — три на північній стіні і по одному на апсидах. Така кількість вікон може бути непрямою ознакою тридільності внутрішньої просторової структури. Невеликі віконця зображені також на кожній грані підбанника. Наявність верхнього освітлення може свідчити про існування у структурі храму чотирьох внутрішніх опор, які мали підтримувати підбанник. Невели- кий діаметр підбанника відносно основного об'єму споруди можна пояснити або неточністю передавання пропорцій художником, або безстовпним характером склепіння на перехресних попружних арках. Торцеві поверхні двосхилого даху прикриті фронтонами. Вони ледь виступають за площину дахівки, яка, за повідомленням М. Ґруневеґа, вже на початку XVII ст. була бляшаною[15]. Отже, на зображенні є всі принципові ознаки того, що стара церква св. Юра за своєю об'ємно-просторовою структурою і за фізичним масштабом дійсно була близькою до вірменського храму. Деякі підозри в суттєвих видозмінах може викликати форма верху (баня, підбанник, дах) — тієїчастини будівлі, яка завжди найбільше наражена на ризик втрат і переробок. Щодо цього, припущення В. Вуйцика про можливість існування під схилами даху невидимої бані теж має певні підстави. Менш імовірною є його версія про триконхове розпланування храму, оскільки це заперечується характером об'ємних членувань.
Схоже зображення невідомої церкви знаходимо на гравюрі знаменитого українського майстра Никодима Зубрицького, виконаній ним під час перебування у Святоюрському монастирі, як ілюстрації до одного з видань тутешньої друкарні. Поширена серед тогочасних художників звичка наповнювати агіографічні сюжети зображеннями реально існуючих сакральних споруд, хоч і без документальної точності, дає привід стверджувати, що львівські роботи Н. Зубрицького теж не були винятком. Гравюра з сюжетом Покрову демонструє помітну спорідненість її з зображенням храму на портретіА. Шептицького не лише за ракурсом та аналогічними пропорціями архітектурних мас, але й за наявністю прилеглої забудови під північною стіною церкви, де розташовувалися скромні чернечі келії та єпископські палати. Про деякі характерні особливості розташування старого храму можна говорити впевнено. Зокрема, старий храм, на відміну від існуючого, мав орієнтацію по осі схід-захід, тобто його вівтарна частина була зорієнтована на схід, тоді як вівтар нового собору, навпаки, спрямований на захід. Можна стверджувати, що первісна орієнтація вівтаря зумовлювала й інший напрямок головного підходу до храму, ніж той, що існує нині. Варто зауважити, що розпланувальний абрис старого храму, безсумнівно, розміщувався в східній частині нового храму, а його фізичні розміри, якщо взяти до уваги масштабну аналогію з вірменською церквою, були майже втричі меншими за довжиною і приблизно вдвічі — за шириною. Отже, старий храм не можна вважати монументальним, хоча його скромні габарити все-таки мали одну перевагу: вони забезпечували значно більше вільного простору навколо споруди. Спільною рисою старого і нового храмів є вигідне місцезнаходження церкви на найвищій позначці Святоюрської гори. Власне, іншого рішення і не могло бути через дуже обмежену територію. Тому гіпотетичний варіант спорудження нового храму поряд зі старим, як це іноді траплялося в процесі розбудови монастирських комплексів1, у даному разі був би дуже ускладненим. Не можна було не враховувати й геологічних особливостей ділянки — наявності окремих фрагментів природної скелі, які згодом були відкриті В. Січииським під підлогою в ході археологічного зондування. Виявилося, що в східній частині церкви скелястий природний материк розташовується на відстані 65-110 см від поверхні підлоги[40]. Отже, зараз можна лише уявити, що старий храм відносно прилеглої території розміщувався на досить виразному скелястому підвинщенні рельєфу, як на своєрідній природній платформі. Згодом, після спорудження нового храму, ця природна платформа-стилобат була знівельована навколо собору новим горизонтальним вимощенням, а для з'єднання значно нижчої передсоборної площі з нульовим рівнем храму довелося по осі головного входу влаштувати парадні двомаршові сходи.
Навколо старої церкви розташовувалися споруди різного призначення. На фіксаційному плані К. Фесінгера ще можна бачити частину цих споруд, крім тих, що потрапили в межі фундаментів нового собору і на момент виконання плану вже не існували. Серед них була й каплиця Покрову Богородиці, прибудована до старої церкви[4.с,109]. У ній до останнього моменту зберігалася чудотворна ікона Теребовлянської Богородиці.
Б. Зіморович подає під 1453 р. у зв'язку з захопленням Східнохристиянської столиці Константинополя турками-сельджуками. Міська влада Львова була налякана цією трагічною подією і мусила вжити заходів перестороги:« Оскільки рознеслася звістка, що Константинополь був виданий туркам греками, а багато з них, вигнаних з осель, утікали до Львова, то було впроваджено державне прибуття, щоб утікачів пускати до міста тільки після складання присяги. Нарешті пораховано руські церкви, і па гоп час їх було вісім, а саме: міська, св. Юрія, св. Онуфрія, св. Миколая, св. Федора, Богоявлеиська, Воскресенська і Благовіщенська
Суспільне та матеріальне становище Святоюрського монастиря в середині XV ст., вочевидь, не було певним, і, мабуть, він досить часто змінював свого патрона. Зазначається, що в 1430 р. він нібито потрапляє в залежність від вірменської сім'ї Калениковичів, супроти якої в судових тяганинах «засвітилися» королівські урядники та якийсь шляхтич Андрій з Малехова. Згодом, у 1442—1455 рр. у старих львівських документах згадується вірменин — Петрус Гамладинович зі львівського монастиря св. Юрія[43]
Наприкінці XV ст. Святоюрський монастир володів величезними земельними наділами навколо міста, про що свідчить запис Б. Зіморовича під 1497 р.:« Сам король, прибувши на початку червня з численними загонами кінних і піших, розбив намети па обширнпх полях св. Юрія, де залишався до 26 червня, очікуючи провінційні резерви... »
У 1537 р. «на далекосяжних полях святого Юрія» знову