Крім художнього оздоблення в середньовічному манускрипті набуло поширення мистецтво мініатюри. Саме мініатюра стала безпосередньою попередницею ілюстрації, яка міцно зайняла своє місце в книзі. Призначення мініатюри — допомогти читачеві зрозуміти смисл тієї чи іншої події, а оскільки більшість книг була релігійного змісту, то зображалися насамперед євангельські події. У зв'язку з цим варто звернутися до теорії образу, що активно розроблялася в середньовічній естетиці, як у західноєвропейській, так і у візантійській.

Візантійські богослови зіткнулися з цією проблемою у зв'язку з іконоборчими течіями, що майже на сторіччя (726-843 рр.) припинили розвиток образотворчого мистецтва. Водночас же цей період активізував теоретичну рефлексію щодо проблеми художнього образу. Супротивники ікон спиралися на біблійні ідеї про те, що Бога ніхто не бачив (Йоан 4, 24; 1, 18; 5, 37) і на вказівку «Не робитимеш собі ніякого тесаного боввана, подобину того, що на небі вгорі, ані того, що на землі внизу, ні того, що в водах під землею» (Втор. 5, 8). Зображення божества вважалося, на їх погляд, фетишизмом. Перша розгорнута апологія релігійного зображення, що містить докладну теорію образу, належить перу видатного візантійського богослова Іоанна Дамаскіна. Грунтуючись на багатовіковій традиції, він робить висновок про існування шести видів образів (природні, божественний замисел, людина як образ Божий, символічні, знакові, дидактичні), завдяки яким можна відобразити весь універсум. Тільки божественна природа є такою, що не можна описати або зобразити, але Ісус Христос є втіленням божественної природи в людській плоті, а тому його можна зображати. Посилаючись на церковних авторитетів минулого, він обґрунтовує значимість зображень для церкви. Вважає, що вони виконують, насамперед, дидактично-інформативну функцію і в цьому нічим не поступаються словесному зображенню. Як і Василь Великий, він повторює, що «зображення замінюють неписьменним книги». На VII Вселенському соборі, що проходив у Нікеї в 787 р., положення, висунуті Іоаном, були цілком узаконені, а також збагачені новими. Для нас же цікавим є те, що на Соборі було проголошена адекватність живописного зображення словесному тексту: «Що оповідання виражає на письмі, те ж саме живопис виражає фарбами» [1, c. 172]. За живописом визнається і те, що він може доповнювати і роз'яснювати євангельський текст: «Зображення в усьому супроводжує євангельське оповідання і роз'яснює його. І те, й інше прекрасне й достойне поваги. Оскільки вони взаємно доповнюють і без сумніву пояснюють одне одного» [1, c. 173-174]. Таке ж ставлення до зображення знаходимо і в працях західних богословів. Згідно з постановою Аррарського Синоду 1025 р. дидактична мета зображення полягає в тому, що воно повинно донести до простих людей те, що вони не зможуть осягнути через текст Священного Писання. Призначення живопису, на думку Гонорія Отенського, автора енциклопедичного «Образу світу», полягає в трьох речах: бути прикрасою Дому Божого та поминати про праведне життя святих, окрім того — «живопис — це книга для мирян» [10, c. 39-40]. Для середньовічної свідомості сам храмовий простір мислиться як велетенська кам'яна книга, що за допомогою статуй порталів, малюнків вітражів, та й самою своєю архітектонічною структурою веде оповідь про історію людства у її співвіднесеності з Божественним задумом. Отже, собор сприймається не лише як ілюстративне пояснення тексту, а вже як сам текст, що доносить до неписьменного люду Божественну Істину.

Якщо в добу раннього Середньовіччя мистецтво книжкової мініатюри було замкнуте в стінах монастирів, то з ХІІ ст. починається його розвиток і за їх межами. Особливого ж злету воно дійсно досягає в «осінь Середньовіччя» (Й. Хейзинга), а від себе додамо, що і в «осінь рукописної книги». Візуальний елемент у багатьох жанрах рукописної книги набуває свого поширення. Яскравість, насиченість кольору шикарних часословів і примітивність, лубочність «блокових» книг об'єднувало саме те, що й у тих, і в інших образ переважав над словом. І це не дивно, оскільки в малописьменному суспільстві книжка мислилася як те, що можна роздивлятися. Завдяки своєму розміру і доступності вона вже стала предметом особистого користування, але сам процес читання як акт індивідуальний, глибоко інтимний, ще не отримав масового поширення. «Книжка з картинками» була популярною як серед заможних людей, художнє оздоблення якої свідчило про її цінність, так і серед ледве грамотних ремісників і селян, у середовищі яких практикувалися колективні читання, а дешеві видання з картинками унаочнювали почуте. Особливою популярністю в заможних людей користувався часослов, що став справжнім супутником їх повсякденного життя, одним з поширених дарунків. О. А. Добіаш-Рождественська зазначала, що попит на цю маленьку книгу пояснювався не стільки тим, що часослов був релігійно-повчальним текстом, а тим, «що він претендує бути сімейним скарбом, улюбленою, красивою, ошатною, домашньою книжкою. У ньому набули високої досконалості окремі сторони книги взагалі» [4, c. 234]. І, навпаки, серед освічених людей «книжки