І, нарешті, головне — «Столичні новини». Вони являють для нас інтерес перш за все завдяки роботі свого відділу культури. У його виданнях літературі й мистецтву (особливо театру і кіно) приділялася значна увага. Ці видання вирізнялися певною глибиною й точністю аналізу, широтою й повнотою інформації. Крім того, «Столичні новини» із самого початку охоче публікували есеїстику — як в «історико-культурологічному» аспекті (авторська колонка літературознавця Вадима Скуратівського), так і власне літературном, залучаючи провідних українських письменників і публіцистів (Юрія Андруховича, Миколу Рябчука, Оксану Забужко, Сергія Жадана та ін.). Однак своєрідне політичне спрямування газети привело до того, що значна кількість її авторів, налаштованих вельми опозиційно, перестали з нею співпрацювати.

Необхідно пригадати ще одне досить відоме російськомовне видання — збережений з радянських часів журнал «Райдуга». Він тільки нещодавно відкрив відділ аналітики, пов'язаний з культурою, а раніше не вважався «інтелектуальним виданням» і публікував майже виключно поезію, белетристику та мемуари [862].

Своєрідну сторінку україномовної журналістики, яка вирізнялась рівнем інтелектуалізму, започаткував журнал «Сучасність» («Современность») [24], редакція якого переїхала в Україну в 1992 р. Журнал був головним літературно-публіцистичним виданням діаспори, його започаткувало в 1961 р. помірне крило Організації українських націоналістів, яке стало самостійним. Тривалий час його редактором був один із найпомітніших діячів української еміграції — лінгвіст, літературознавець і критик, професор Колумбійського університету Юрій Шерех (Шевельов). Слід зауважити, що журнал позитивно вплинув на декілька поколінь українських інтелектуалів, вимушених долати негативну спадщину запізнілого неонародництва й націоналізму. З початком роботи в Україні співредактором «Сучасності» від «Краю» став відомий культуролог, дисидент, літературознавець Іван Дзюба. Водночас відділ літератури очолив критик і публіцист Микола Рябчук. Він зафундував у журналі традиції ще пізньорадянського літературного самовидання. Перший номер «крайової» «Сучасності» вийшов зі скандальним для того часу романом Юрія Андруховича «Рекреації». Амбівалентність, певна двоякість журналу, з одного боку, як схильність до національно-державницького, неонародницького дискурсу, іншого — доповнювались плюралістичною готовністю друкувати постмодерністські тексти. Ця двоякість зберігалася в «Сучасності» всі десять років. Щоправда, з середини 1990-х рр., після залишення редакції М. Рябчуком, традиціоналістичні тенденції в роботі журналу поступово почали домінувати. І не дивно, адже це відповідало і загальному напряму еволюції українського соціуму. Поступово після того, як Іван Дзюба став головою редакційної ради, а головним редактором — Ігор Римарчук, журнал посилює національно-демократичну, державницьку позицію. Водночас

журнал зберіг помірковану опозиційну риторику. Однак за змістом він почав усе більше дрейфувати від «ліберального консерватизму» до «розсудливого центризму». Подібним шляхом рухалися й згадувані «Столичні новини», з тією різницею, що «Сучасності» дещо не вистачало «українськості», просякнутої любов'ю до рідної мови та культури.

Підтвердженням становлення новітнього українського журналізму можна вважати початок роботи у Львові в 1989 р. газети «Поступ» («Прогресс») [19]. Вона вирізнялась порівняно новим, так би мовити, «студентським» публіцистичним стилем, який поєднував молодіжну іронічність з мотивами ліберального ревізіонізму. Вказану спрямованість, як це не дивно, сприймали як традиціоналістично налаштована громадськість Галичини, так і по-радянському вишколена аудиторія Східної України. Показово, що саме школа «Поступу» й «post-Поступу» сприяли становленню творчої діяльності значної кількості львівських та київських журналістів покоління «сорокарічних».

Газета «Поступ» для цього дослідження викликає інтерес не тільки «форматною» політичною публіцистикою національно-демократичного спрямування та мотивами галицького автономізму, а перш за все — роботою його художньо-рецензійного відділу. Найпомітнішими для громадськості була культурологічна тематика та есеїстичні рубрики, у двох з яких авторами є відомі в Україні письменники — Тарас Прохасько і Юрій Винничук. Завдяки їх матеріалам у номері газета зі звичайного провінційного щотижневика перетворилася в опозиційно орієнтоване видання, яке з нетерпінням очікували читачі як на Заході, так і на Сході України.

Певну конкуренцію газеті «Поступ» склала «Львівська газета» [14]. Вона була створена групою «поступівських» журналістів, які розійшлися з колегами через політичні розбіжності. Щоправда, ідеологічно і стилістично ці два видання мало чим відрізняються. Наприклад, «Львівська газета» — більше «західницька» і «технологізійно-постмодерна», на відміну від, радше, «модерного» «Поступу». До того ж автори її значно меншою мірою схильні міфологізувати Центральну Європу й обговорювати перспективи процвітаючої демократичної Галичини. Програючи за кількістю відомих професіоналів, «Львівська газета», з іншого боку, вигравала суперництвом у роботі аналітико-есеїстичного відділу. Останній започаткував рубрику — «Коментарі» — фактично газету в газеті, яку редагував відомий філософ і політолог Андрій Павлишин. До цієї рубрики охоче віддавали свої статті відомі (хоча часто ідейні суперники) українські письменники. За рівнем естетичної та ідейної толерантності газета була безпрецедентною для українських видань. Особливістю газети була її відверта та відкрита для всіх бажаючих дискусійність, яка часто починалась на сайтах і переходила до друкованої версії. Останній фактор для літературного культурологічного поля України був рідкісним явищем. До того ж «Львівська газета», як і «Поступ», активізувала роботу відділу культури.

На нашу думку, доцільно завершити аналіз газетної складової українського інтелектуального медіа-простору розглядом двох київських видань — щоденної газети «День» (головний редактор Лариса Івшина) [6] і щотижневика «Дзеркало тижня» (головний редактор Володимир Мостовий) [5]. Нагадаємо, що газета «День» створена в переддефолтному і передвиборному 1997 р. як іміджеве й динамічне видання ліберального спрямування, як політичний, підприємницький та інтелектуальний рупор нових українських еліт. Її фундатор, один із «найкреативніших»