українських журналістів Володимир Рубан, брав за основу центральноєвропейські зразки, зокрема вельми популярну серед української інтелігенції «Газету виборчу» Адама Міхніка. З часом відбулася докорінна зміна політичних пріоритетів і певне падіння журналістського рівня. Все ж таки «День» і надалі зберігав репутацію найінтелектуальнішої української газети. На сьогодні, щоправда, вказаний початковий імпульс уже майже вичерпав себе. Однак газета «День», як і раніше, «відповідає» за україномовні «молоді еліти». На її шпальтах публікуються статті й інтерв'ю провідних учених, публічних інтелектуалів та письменників, хоча ці публікації виходили за умови найменших проявів опозиційності. До того ж «День» є загальногромадянським дискусійним органом, організовуючи соціально значимі форуми, які викликають гостру інтелектуальну полеміку. Такими, наприклад, були теми: українсько-польське протистояння на Волині в 1943 р., голод 1933 р., Переяславська рада, міжнаціональні відносини в Україні тощо. Показово, що в газеті надзвичайно плідно функціонував відділ культури і досить часто публікували змістовні книжкові рецензії, хоча саму літературну критику й недооцінював «День».
Проаналізуємо видання, яке набуло нині всеукраїнського масштабу — газета «Дзеркало тижня». Це своєрідна київська версія нью-йоркського «Нового русского слова». Деякий час вона публікувалася виключно російською мовою та залишалась політично нейтральною й інтелектуально непомітною. Однак за останні роки, коли україномовна версія суттєво переважає російськомовну, газета почала відверто та послідовно підтримувати демократичну опозицію. Політичні оглядачі «Дзеркала тижня» — Юлія Мостова, Сергій Рахманін, Ольга Дмитрічева та ін. — визнаються найвпли- вовішими українськими журналістами. На сьогодні газета регулярно друкує соціологічні й економічні огляди, а також практикує культурологічну публіцистику. Щоправда, «Дзеркалу тижня» часто закидають брак матеріалів, яких гостро потребує вітчизняне «інтелектуальне товариство». Однак найбільше нарікань газета отримує на тематику соціальної і культурної журналістики. Приємним винятком є авторська колонка Віталія Портнікова. Під тиском критики та за вимогами часу цей прикрий недолік почасти компенсується однополосним літературно-критичним додатком — «Книжна лавка». Він виходить раз на два тижні, редагує його поет і перекладач Андрій Бондар. Саме тут веде авторську рубрику «Геопоетика»
Юрій Андрухович, друкують свої есе Сергій Жадан, Юрій Винничук, Тарас Прохасько, Олександр Бойченко та ін. Йдеться, перш за все, про інтелектуальні видання, адресовані безпосередньо «культурному товариству», — у журналах «Критика», «Ї», «Потяг 76» та ін.
За жанрами логічно перейти до розгляду щотижневих чи двотижневих журналів. Однак подібних видань в Україні, які б заслуговували огляду в цій публікації, майже немає. Можна говорити про поодинокі випадки. Так, заслуговує на увагу спроба створити дещо подібне до російських «Итогов». Її здійснив один із «культурних героїв» сучасної української журналістики — Олександр Кривенко (1963-2003), який заснував у 1999 р. журнал «Політика і культура» («ПіК», нині головний редактор Ігор Юрченко) [17]. Однак уже через півроку журнал почала контролювати влада і редактор був позбавлений самостійності в роботі. Після того, як О. Кривенко пішов із «ПіК», видання незабаром остаточно маргіналізувалося. Нині журнал, на думку фахівців, дотримується центристсько-пропрезидентських позицій, він друкує невисокого рівня політичну публіцистику, соціальні і культурні репортажі, світську хроніку, анонси книг, художніх акцій та ін.
На відміну від указаного видання, журнал «Кореспондент» (головний редактор Олег Лисенко) [11] є репрезентативним та респектабельним. Однак він належить до законослухняних видань щотижневого типу. Korrespondent.net, англомовна газета для експатів «Kyiv Post», інформаційно-розважальний «глянцевий» журнал «Афіша» і портал Bigmir.ua, який складає незалежну медіа-групу «КП Друк», ділова «Kyiv Post» [31] та ін., дозволяють собі друкувати не тільки глибоку і детальну аналітику, але іноді й надто різкі оцінки дій влади.
Цікаво пригадати й спеціалізований двотижневий огляд «Книжник Ревю» (головний редактор Костянтин Родик) [10]. «Книжник» — це спеціалізована газета (у форматі журналу), в якій аналізуються книжковий ринок, літературний процес і, перш за все, тенденції в масовій літературі, відстежується та рецензується поточна видавнича продукція. Однак «Книжник» для цього дослідження цікавий тим, що концептуальне кредо газети становить тематика про основну роль маскульту в сучасній українській культурі. Зауважимо, що своєрідним напрямом діяльності «Книжника» стало проведення щорічного конкурсу-рейтингу «Книжка року».
Таким чином, аналіз указаних літературних періодичних видань останньої чверті ХХ — початку ХХІ ст. засвідчує, що в передбаченому нами гіпотетичному інтелектуальному медіапросторі культурологічні аспекти недооцінені, зокрема надзвичайно слабко працювали мистецтвознавча та художня преса, присвячена театру, живопису, музиці та ін. Якщо не зважати на вузькогрупові видання та такі пострадянські видання як «Український театр», «Образотворче мистецтво», що декоровані національним забарвленням, залишаться лише дуже ділові й респектабельні, але абсолютно чужі інтелектуальному дискурсу «Пам'ятки України», а також дуже динамічний
кінематографічний щоквартальник «Кіно-Коло» (головний редактор Володимир Войтенко) [9]. Останній не обмежувався суто професійною тематикою, а, точніше, виводив зміст видання у ширший контекст гуманітарного дискурсу.
Розглянемо літературну періодику. Її умовно можна поділити на дві групи. Перша група — «старі» видання, які збереглися ще з радянських часів. До них належать журнали Союзу письменників. Друга група представлена «новими» виданнями, які виникли після проголошення незалежності України. Вони пов'язані як з альтернативною письменницькою організацією — Асоціацією українських письменників, так і з різними локальними літературними угрупованнями. До цієї групи належать почасти видання, пов'язані з приватною ініціативою того чи іншого письменника або критика.
До речі, вказані дві групи видань не ворогують, не дискутують між собою. До таких видань належать «старі» — «Київ», «Дніпро», «Вітчизна»,