Дещо осторонь від указаних видань перебувають «Літературна Україна» — щотижневик Союзу письменників, або видання, змістовно наближені до вказаної організації як, наприклад, «Голос Просвіти» чи журнал академічного Інституту літератури «Слово і час». Останній, до речі, у своїй праці апелював як до радянських, так і до національно-державних стереотипів. І, зрозуміло, такий журнал не мав впливу на суспільство та його культуру.

Вирізняється за змістом та стилем роботи невеликий за обсягом харківський двомісячник «Березіль» (головний редактор Володимир Науменко), у роботі якого переважають толерантність поряд з еклектичною ідеєю «здорового глузду». На його сторінках друкуються як члени Союзу письменників, так і їх молодші послідовники, «постмодерністи», котрі складають істеблішмент «нового» культурного співтовариства, — Микола Рябчук, Сергій Жадан, Оксана Забужко й інші.

Окремо від ідеологічних і естетичних колізій стоїть своєрідний журнал іноземної літератури «Всесвіт» (головний редактор Олег Микитенко). Саме він у радянські часи був одним із найпопулярніших видань серед української інтелігенції [2].

Проаналізуємо «нові» видання, які вирізняються більшою різноманітністю стилістики, інституціональності, ефемерності, порівняно зі «старими». Стосовно нашої тематики заслуговують на увагу декілька більш-менш відомих видань. Серед них у першу чергу необхідно пригадати львівський «Четвер» [28] — досить послідовний у своїй відданості постмо- дерністському еклектизму. Його редагував один із відомих письменників 1980-х рр. — Юрій Іздрик. Журналу притаманні нерегулярність у термінах

видання та радикальність естетичної альтернативи. До цієї групи належать: донецький альманах «Кальміюс» (головний редактор Олег Соловей), зі спробою поєднати традиції харківського авангарду 1920-х рр. з націоналістичною і антиглобалістською риторикою; криворізький щомісячник «Кур'єр Кривбасу» (головний редактор Григорій Гусейнов), з намаганням зберегти патріархальні мотиви в українському літературному процесі; нарешті, київська «Молода Україна» (редактор Олесь Доній) [16], зі стилістичним плюралізмом та агресивно-антиліберальною, антизахідною й антимодерністською риторикою.

Серед нових видань вирізняється своєю оригінальністю «центральноєвропейський літературний журнал» — «Потяг 76» (співредактори Юрій Андрухович і Олександр Бойченко) [20]. Він виник в офф-лайні і швидко перейшов у Мережу. Журнал став одним із визнаних українських літературних інтернет-проектів. Його можна з упевненістю вважати інтелектуальним виданням з характерним центральноєвропейським топосом пошуку ідентичності та перевагою літературного матеріалу. Щоправда, є побоювання, що перевага іноземних авторів може призвести до втрати україномовного спрямування газети.

Зауважимо, що, окрім «Потягу», до інтелектуальної періодики в Україні можна віднести лише декілька видань — це щоквартальник «Ї» та щомісячний огляд (формально газета) «Критика» із щомісячним додатком «Коментар». Це досить різні видання, але за ідеологією, редакційною політикою, соціально-інституціональним статусом подібність так помітна, що існуючі відмінності здаються або несуттєвими, або специфічними.

«Ї» виник у 1989 р. як літературно-філософське самовидання [8]. Основою першого номера стали переклади його редактора Тараса Возняка — поета, філософа та пізніше політолога. Це були переклади творів Хайдегге- ра, Ясперса, фрагменти щоденників Вітольда Гомбровича, вірші діаспорної поетеси Емми Андрієвської та українська новела Ігора Клеха. Після декількох років змістовної еволюції протягом 1990-х р. журнал став спеціалізуватися на перекладній та оригінальній есеїстиці, а також на друкуванні наукових, літературних текстів, культурологічних і документальних матеріалів. Фундатори журналу особисто визнають, що створювали його як «незалежний культурологічний» журнал, який мав на меті висвітлення «міжетнічних відносин, проблем цивілізаційних розривів, формування європейської ідентичності і сучасний поліетнічний дискурс» [2]. До речі, декілька останніх видань друкували матеріали, присвячені проблемам молодіжних субкультур, насилля, влади і терору, українському «топосу поразки», польсько-українським відносинам, феномену Львова тощо. Характерно, що обсяг більше 300 сторінок та різнохарактерність матеріалів змушують видавців шукати кураторів, які часто почали втручатися до процесу видання, порушуючи таким чином можливості редактора та редакції. Від указаного, до речі, залежить рівень того чи іншого випуску, а

почасти і розставлення ідеологічних акцентів, хоча в цілому «Ї» сприймається як один із найпослідовніших захисників ліберальних цінностей в Україні. Слід зауважити, що захисту ліберальних традицій дещо заважає схильність зловживати цивілізаційним підходом. До того ж журнал успішно проводить міжнародні й міждисциплінарні семінари «Діалоги поверх рубежів». Вони пронизані проблематикою культурного і політичного спрямування [2].

Газета «Критика» почала виходити друком у 1997 р. [13]. Її засновниками стали професор Гарвардського університету літературознавець Григорій Грабович, який став редактором нового видання, і вже згадуваний вище київський критик і політолог Микола Рябчук, який очолив редакцію в Україні, а у 2001 р. його змінив критик і мистецтвознавець Андрій Мокроу- сов. У заснованому виданні зазначалося, що газета створена як орган, який має критичну і своєчасну дискусію стосовно інтелектуальних, культурних і суспільних питань України і світу. Передбачалося обмежитися форматом єсеїстичної рецензії чи огляду, основою яких був би зміст тієї чи іншої книги. У цілому ж газета ставила за мету охопити весь потік «культуро- і соціотворчої продукції». Взірцем у своїй роботі газета обрала «New York Review ofBooks» і «Times Literary Supplement». При цьому планувалось, що у ставленні до українського суспільства, його культури «Критика» мусила орієнтуватись на паризьку «Kultury» Гедройца — відносно суспільства польського. Однак плани ці не були реалізовані, що можна пояснити традиційною нерозвиненістю в