Таким чином, «Критика» пережила своєрідну «кризу ідентичності». Адже в публікаціях почали все більше переважати політологічні і соціо- антропологічні дискурси, висвітлення публічних дискурсів і досліджень у галузі історії ідей, у той час як роль «культурологічної» складової та літературної критики зменшилась. Зазначимо, що «Критика», на відміну від «Ї», не практикує тематичні випуски (окрім двох номерів, присвячених тематиці та феномену львівської полі/мультикультурності). Кожен випуск зосереджував увагу на певних тематичних дискурсах, наприклад, на темі геноциду у зв'язку з українським голодомором; аналізу традиційних і нетрадиційних націоналізмів у їх ставленні до проблеми імперії й лібералізму чи дослідження змісту і рецепції польсько-українських відносин у контексті національно-міфологічного конструювання ворога тощо.

Газета «Критика» всупереч «Ї» виступила проти інтернет-форумів. На практиці ж газета сама спробувала виконувати функції форуму, адже на її сторінках часто розміщувалися дискусійні статті. Подібне було, наприклад,

у випадку методологічної та інтелектуальної дискусії навколо висунутої М. Рябчуком концепції «креольства» українських русофобів чи настільки ж серйозних полемік з приводу реформи української орфографії, перспектив феміністичної ідеології і гендерних досліджень в Україні та ін. Слід зауважити, що коло авторів, які співпрацювали з «Критикою», частково було тим же, що і в «Ї», але географічно і культурологічно ширшим: це політологи Микола Рябчук і Володимир Кулик, історики Наталя Яковенко, Ярослав Грицак, Олексій Толочко, філософи Мирослав Попович, Мирослав Марти- нович, Тарас Возняк, філолог Тамара Гундорова, соціолог Євген Головаха, літератори Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Тарас Прохасько та інші. До того ж «Критика» друкувала матеріали дослідників, які належали до декількох останніх поколінь української діаспори (Ігор Шевченко, Роман Шпорлюк, Марта Богачевська та ін.), а також — польських, американських, німецьких, французьких есеїстів, культурологів та вчених.

Додамо, що газета виконувала й роль видавництва. Адже «Критика», окрім двох газет, друкувала ще декілька наукових журналів, серед них можна назвати історичні «піврічники», «Український гуманітарний огляд» і «Україна модерна». Таким же чином були надруковані монографії українських дослідників (Григорія Грабовича, Миколи Рябчука, Наталі Яковенко, Тамари Гундорової), переклади праць американських та західноєвропейських учених (тих же Даніеля Бовуа, Ларрі Вульфа, Едвар- да Кінана, Бенедикта Андерсона та ін.). Завдяки газеті опубліковано матеріали по історії української культури ХІХ-ХХ ст., численні видання мемуаристики і книги сучасних українських письменників.

Необхідно, хоча б коротко, оглянути і спеціальні культурфілософські та науково-гуманітарні журнали, які внаслідок певних обмежень свого змістовного формату неповною мірою вписуються в рамки «інтелектуальної періодики». Однак саме існування подібної періодики буде помилковим. Умовно подібні видання можна поділяти на «академічні», оскільки вони інституціонально і функціонально пов'язані зі структурою Академії наук, і «незалежні», бо вони зобов'язані своїм існуванням різним науковим товариствам або певному відомому у своїй галузі вченому чи культурологу.

Прикладом останнього може бути відомий історичний журнал українських істориків-ревізіоністів — «Український гуманітарний огляд» («УГО»), який фундували в 1999 р. на семінарах професора Наталі Яковен- ко при Товаристві дослідників Центрально-Східної Європи. Він був незалежним журналом, хоча формально існував при Києво-Могилянській академії. До того ж журнал доводив свій антиакадемізм як у розумінні протистояння школам Академії наук, так і в розумінні змістовних дискусійних ідеологем, що встановилися в академічному середовищі. Так, вони жорстко й послідовно боролися проти поширеного плагіату серед науковців і, перш за все, — в академічних колах. Це, зазвичай, проводилось у форматі безжалісного наукового полемізму зі спробами інтелектуальної провокації. В останніх номерах «УГО» поступово стала переходити від суто

рецензійної практики до історіографічних видань, присвячених переважно початку Нового часу. Подібне мотивувалося тим, що «карта української гуманітаристики» докорінно змінилася з часу заснування журналу. Саме креативний діалогічний характер журналу, його роль як «інтелектуального форуму» багато в чому сприяли вказаним змінам. Водночас за методами, змістом і форматом роботи «УГО» відрізнявся від «Львівської газети», «Поступу» чи «Ї» з «Критикою».

Подібним чином розпочиналась і діяльність «України модерної» [26]. Її фундаторами стали професор Ярослав Грицак разом з групою львівських істориків. Вони започаткували газету в 1996 р. під дахом створеного ними ж Інституту історичних досліджень при Львівському університеті ім. Франка. Так, «Україна модерна» здійснювала різноманітну і плідну роботу: проводилась термінологічна дискусія про межі поняття «модерний» стосовно історії України, друкувались дослідження в галузі культури археології мен- тальностей, досвіду моделювання історичної пам'яті галичан ХІХ ст. або жителів тих чи інших регіонів України. Згодом особлива увага приділялась рецензуванню історичної літератури. При цьому з'ясувалось, що «Україна модерна» мала особливість порівняно з тими ж «Ї», «Критикою» чи «Львівською газетою» з «Поступом». Своєрідність полягала в тому, що проблеми ставились і вирішувались не як це робила наукова, а як інтелектуальна культурологічна періодика.

Подібне робили різні видання. Але успіх очікував тільки тих, хто схилявся до постмодерністської інтерпретації історії. Серед видань такого та інтелектуально-медійного спрямування стає альманах соціальної історії Нового часу «Соціум» [22]. Формально він функціонував під дахом академічного Інституту історії АН України (головний редактор