дві – баптистами й одну – адвентистом. За жанровою ознакою їх можна класифікувати як проповіді Олени Кривобок [8], Василя Райчинця [9] та Петра Залізного [10] і біографічні (Павло Гараджа [11]), моралістичні [12] й історичні (Олексій Опарін [13]) нариси. У трьох проповідників приводом до публікації збірки стали урочисті дати – десятиліття радіопрограми або сотий номер газети. Не всі автори, прислухавшись до тези «засіб комунікації є повідомленням», адаптували свою інформацію до нового носія.
Публікації П. Залізного – з редагованої ним газети – у збірці механічно груповано за тематикою, що призвело до повтору фрагментів завбільшки зі сторінку [10, с. 20, 22, 23-24, 68]. Якщо автор – енергійний практик, а не кабінетний філософ, книжку від опусів на кшталт «істина пер- шостатевої важності» [10, с. 12], «супроводжувати, від. законництва» [10, с. 24], згадки смоківниць у Гефсиманії [10, с. 63] (оливному гаю – Мф. 26:30-36), численних покручів типу «відвергнутий», «роздражається», «дякуй Його», «заблукавша вівця», «пагубне положення» могла б порятувати коректура.
Не конче вільна від русизмів і мова Олени Кривобок. Уже в назву винесено жанровий поділ її збірки на дві частини. Виголошувані від першої особи проповіді названо (явно з метою налагодження діалогу з читачем) радіобесідами. Більшість із них є вторинними текстами – пристосованими для усного подання публікаціями протестантської періодики (до того ж автор не завжди називає свої джерела). Радіопостановки з фінальної частини свіжіші й більше відповідають сентиментальній удачі українського баптиста-парафіянина. Це зворушливі притчі, що унаочнюють приклади навернення в християнство представників цільової аудиторії протестантської керигми й осучаснюють євангельські сюжети.
Тексти Василя Райчинця характеризують богословська компетенція, ретельний відбір і якісне редагування. Поважним складником успіху його радіопрограми є, на наш погляд, увага ведучого до зворотного зв'язку: питання слухачів, зазначає проповідник, знаходять відповідь на хвилях програми й часто визначають тему чергового виступу (за десятиліття виходу передачі «Добра вістка в кожен дім» її редакція отримала близько 10 тисяч листів [9, с. 8, 125]). Найцікавіший фрагмент його доробку з точки зору комунікативного аналізу – показ мовчання (Христа під слідством) як комунікації [9, с. 144-149].
Павло Гараджа – випускник журфаку МДУ, професійний журналіст. Його портретні нариси присвячено біографіям видатних вірян: тих, хто зажив слави до навернення, або церковних достойників. Такий підхід спрямовано на руйнацію стереотипів різного походження: уявлення про баптистів як девіантну спільноту та внутрішньоконфесійні напруження, викликані спровокованим КДБ церковним розколом. Публіцистичний стиль П. Гараджі характеризують: афористика («деньги, над которыми чахнут современные кащеи» [11, с. 165]), гра слів («Оставить родственников, отчий дом и махнуть на край света – а почему бы и нет? Особенно, если на том краю хорошо платят» [11, с. 261]), полемічність («Одна начинающая поэтесса издала за год три своих книжки... На фоне такой скорострельности Пушкин (с его Болдинской осенью) просто меркнет» [11, с. 287]), сарказм («данное безобразие» [11, с. 103]), парадокс («Этих несчастных фарисеев мы совсем затюкали, а нам подчас так не хватает здравого, охранительного фарисейства!» [11, с. 215]).
Сповідуючи войовничо консервативні погляди на церковне життя, автор робить програмову заяву щодо необхідності дописувачам церковних часописів набувати професіоналізму. Уривок із цієї статті дозволить відчути градус дискусії: «Лев Толстой 12 (!) раз переписывал «Войну и мир». К сожалению, когда берутся за перо верующие, то подчас пишут. это не мое, это от Бога! .нельзя думать, что Он непосредственно диктует текст стихотворения, а значит, ни отнимать от написанного, ни прибавлять к нему, то есть работать, нельзя (что написал, то написал). Поверьте, вдохновение – то особое состояние, которое испытывает человек, охваченный творческим горением, посещает всех поэтов на земле, в том числе и атеистов. Но это не мешает им впоследствии переделывать и шлифовать свое произведение» [11, с. 282-283].
Прагнення до журналістських стандартів відчутне і в збірникові моралістичних нарисів «Стрелы лукавого», підготовленому співробітниками горлівської газети «Разговор». Її редактор Сергій Мирний також має досвід роботи у світських ЗМІ. Він згуртував інтелігенцію своєї громади навколо ідеї створення всеукраїнської християнської газети, якою і покликаний стати «Разговор». А аналізована книжка має слугувати візиткою та рекламним буклетом цього замислу для залучення однодумців. Комунікативні засоби її текстів – пряма мова, діалоги з позацерковними особами, критика не лише соціальних недоліків, а й влади [12, с. 174], сповідальність статей, уґрунтованість їх в особистому досвіді публіциста, журналістські розслідування, протест, полеміка зі світськими мас-медіа (реакція на «антисек- тантську» передачу на НТВ [12, с. 145]), довірчий стиль на грані жаргону: «На то и дьявол с его поганой командой демонов, чтобы кусками грязи швырять в церковь. Он и крест в руки тебе сунет, и рога свои иконкой прикроет, лишь бы только ты «клюнул». А разве ты сочного червя на крючок не нанизываешь, когда рыбачишь на ставке? Так что не спеши назвать волка овцой, если на нём овечья шкура. Не торопись прилепить к христианству гадалку- провидицу, если она тебе предлагает бумажную иконку за червончик и чудо-молитву за полста» [12, с. 112].
32-а книжка професора Олексія Опаріна під назвою «Ті, хто перемогли час.» – перше монографічне [14] дослідження преси російськомовних адвентистів. Його об'єкт – 15 журналів, які виходили між