Журналістський процес розкрито через призму доль авторів аналізованих видань, де страдницька кончина є найкращим доказом вірності ідеалам: «Вельми примітно, що ніхто з дописувачів журналів «Голос истины» чи «Благовестник», принаймні із зібраними нами даними, не зрікся віри в Бога. Практично кожен автор ц[их] журнал[ів] своєю мученицькою смертю довів: те, про що він писав, було не просто філософією, а смислом його життя» [13, с. 196]. Медійне повідомлення розглядається як тотожне його творцеві, а найважливішим медіумом знову стає тіло мученика. Журналістська (чи журналістика як) мартирологія – найцікавіша ознака авторової концепції інформаційної діяльності, що не має прямих аналогій у вітчизняних медіастудіях, але є робочою моделлю аналізу релігійної інформації в світовій комунікативістиці [15, с. 51-109; 16]. Проповідь євангельської етики через адвентистські часописи подано як єдиний шлях порятунку оскаженілого суспільства, а їх закриття політичними режимами – доказом злочинної сутності останніх [13, с. 266-267]. О. Опарін показує, що переслідування й катастрофи перетворюють церковну журналістику на політичну дію, громадянський жест, подвиг, акт доброчинства й мужності, екзис- тенційний вибір, теофанію: «В середині грудня [1919 року – М. Б.] війська Денікіна залишають Київ, у який незабаром знову вступають червоні. Саме в таких умовах Лебсак набирає матеріал і чудом [курсив мій – М.Б.] випускає друге число журналу «Голос истины» [13, с. 141].

Якщо тлумачити назву книжки, перемагати час означало практикувати недержавну журналістику в період «Кривавої неділі», двох світових і Громадянської воєн, Голодомору, репресій державною Церквою й карними апаратами червоного й брунатного тоталітаризмів, коли недавні публікації ставали матеріалом кримінальних справ [13, с. 51], а кількість життєвих альтернатив звужувалась до ГУЛАГівського «фільтру», де, за Солженици- ним, лише християни зберігали людську гідність [13, с. 184-186]. Таке буття «не на часі» набуває значення не відсталості, а, навпаки, надзвичайної актуальності. «Перемогти час» означає здаватися несучасним, час випереджаючи, зберігати самототожність, живучи за біблійними принципами.

Особиста стійкість вірників зумовлювала живучість їх преси. Незважаючи на вкрай несприятливі умови, наведений корпус адвентистських журналів демонструє розвиток і спадкоємність. За аналізований термін відбувалося (звичайно, не лінійно, а прецедентно) розрізнення аудиторії через орієнтацію окремих матеріалів на юнацтво, дітей, жінок, сімейне читання [17], а згодом і окремих видань для різних вікових груп, відділів церкви, місії; урізноманітнення тематики – публікації з апологетики, археології; розширення географії до міжнародних масштабів. Восьмирічний досвід функціонування «Маслины» (Гамбург, 1905-1913) зумовив виникнення «Благой вести» (Петербург, 1913-1919), «Голоса истины» (Київ, 1918-1920) і «Благовестника» (Київ, 1926-1928). Феофіл Бабієнко, редактор журналів «Семейный друг» (1923-1926) і «Источник жизни» для «білої» еміграції в Харбіні (Китай), після приїзду в Латвію долучив Павла Мацанова до видавання часопису «Обзор мировых вопросов» (1928-1937) і делегував йому редакторські обов'язки. У свою чергу, Мацанов, ставши нелегальним лідером радянських адвентистів у 1970 рр., надихнув свого учня Михайла Зозуліна на підготовку в Сибіру деяких самвидавних проектів.

У монографії історія журналів розкривається через біографії співробітників редакцій – видавців і журналістів – на тлі широкого історичного контексту: політичного, соціального, морально-психологічного, правового, економічного. Олексій Опарін відтворює відгук на ці публікації в неадвентистській періодиці – суспільно-політичній, релігієзнавчій, атеїстичній, сучасній світській – та проводить паралелі в тематиці церковних часописів із сучасними інформаційними приводами: фінансовою кризою 1920 рр., глобалізацією, ілюзіями міжнародної злагоди, виходом на міжнародну арену східних країн, політизацією ісламу, імперськими інтересами Японії. Зрозуміло, що така проблематика в релігійних журналах не могла не набути політичного значення. Найбільше це виявилося в спецвипускові «Благой вести» 1917 р. Інтерес для українського дослідника може становити авторове тлумачення поразки визвольних змагань 1920 рр. як комунікативного провалу. Опарін розглядає інформаційні війни між урядами Скоропадського й Петлюри, «білих» і більшовиків, наводячи всебічний аналіз Костянтином Паустовським та Володимиром Винниченком інформаційних потоків у тодішній Україні. Цей аналіз містить, сучасною мовою, постмодерну сутність махновщини: пародійну, маревну зовнішність бійців, карнавальну поведінку в єдності насолоди й смерті, інтертекст пісень, цинічну військову стратегію [13, с. 135-141]. У добу УНР політика злилася з шоу й була поглинена ним: під час звітів уряду перед народом у київському кінозалі «промови міністрів перемежались інтермедіями» [13, с. 124]. Згадані автори вбачають провінційну театральність, штучність націоналістичного режиму в заміні російськомовних вивісок на україномовні (інші написи було залишено без змін), в'їжджанні в місто на білому коні, взоруванні символів влади на слащавий народницький живопис, відсуненні інтелігенції від участі у виборах.

Частину недоліків роботи можна списати на її піонерський статус і міждисциплінарну спрямованість. Привертає увагу переказ джерел аж до паразитування на них (деякі цитати сягають обсягу кількох сторінок [13, с. 122-127]). Якщо автор замислив текст як антологію, це слід указати або винести чужі тексти в додаток. Унікальний звід документів, зібраний автором (найбільша в світі колекція російськомовної адвентистської періодики, 45 рукописних спогадів, особисті архіви вірників), інколи керує ним аж до втрати медіацентричного погляду (захоплюється переказом біографій) чи порушення хронології (спогади про Голодомор виринають після подій 1980 років) [13, с. 326-327]. Релігійні мас-медіа цікавлять Опаріна як частина історії