У XVII ст. у Росії почали створювати перші відомчі спеціалізовані бібліотеки, а в 1654 р. при Аптекарському наказі відкрито першу медичну бібліотеку. У 1724 р. заснована Петербурзька Академія наук, яка складалася з трьох відділень – «класів»; другий клас («фізичний») включав і медицину. Усього в Росії в XVIII ст. було видано близько 650 назв (з перевиданнями) книг з медицини; зокрема 348 книг – російською мовою. Уведення в Росії захисту дисертацій пов'язане з відкриттям Московського університету (1755 р.), при якому в 1804 р. створено і перше російське медичне товариство.

На початку XIX ст. видавцями медичної періодики стають Московський університет і Петербурзька медико-хірургічна академія – основні центри формування наукових медичних шкіл, а також наукові медичні товариства. У 1808 р. виходив друком «Медико-физический журнал», з 1811 р. – «Всеобщий журнал врачебной науки», з 1860 р. – перший науковий медичний журнал «Современная медицина» (Київ, Варшава), а з 1901 р. – «Казанский медицинский журнал».

В Україні з 1917 по 1969 рр. публікувалися 68 назв наукових медичних журналів різної періодичності і тривалості. У 1918 р. вийшов друком перший медичний журнал «Врачебное дело» (нині «Лікарська справа»).

Значне збільшення чисельності вітчизняних наукових журналів відзначалося у 20-ті рр., тобто на тому етапі, коли ще тільки йшло становлення системи медичної науки і пошук оптимальної моделі організації радянської охорони здоров'я. У 30-ті рр. загальна кількість наукових журнальних видань зменшилася в середньому на 40 %. Найвища питома вага (32,0 % назв від загальної кількості) припадає на багатопрофільні медичні журнали.

Пояснення зазначеного «анахронізму» у вітчизняній системі комунікації в медицині, напевно, слід шукати в тому, що процеси диференціації медичних дисциплін та інтеграції медицини з іншими галузями знання знайшли в нашій країні своє віддзеркалення у виданні міжвідомчих тематичних та інших збірок. Це положення підтверджується організацією бібліографічної роботи в медичній галузі. У 60-ті рр. до централізованої каталогізації медичної періодики були залучені, крім книжкових палат, три найбільші наукові медичні бібліотеки країни, завданнями яких був бібліографічний опис публікацій у збірках. Незабаром обсяг бібліографічної продукції бібліотек більше ніж удвічі перевищив сумарну продукцію книжкових палат, що ведуть переважно опис журнальних статей. Таке своєрідне заміщення журналів збірками – характерна особливість вітчизняної системи наукової комунікації в медицині. Сучасна структура медичних видань в Україні представлена різними їх видами – це монографії, медичні журнали, тематичні, періодичні збірники, збірники матеріалів наукових з'їздів, конференцій, тез доповідей, посібники, довідники спеціаліста, атласи, бібліотека практичного лікаря, навчальні, науково-популярні, організаційно-економічні та офіційні та ін. видання.

У медичній літературі, крім журналів, частіше почали видаватися збірки, зокрема серійні, монографії, праці з'їздів лікарів та багато іншого. Показники потоку цих наукових видань з медицини й охорони здоров'я у 2000-2009 рр., згідно з даними щорічного статистичного збірника «Наукова та інноваційна діяльність в Україні» Державного комітету статистики України, свідчать, що кількість монографій, підручників, навчальних посібників підвищилася з 2987 (2000-2002 рр.) до 11629 за 2003-2009 рр.; статей у наукових фахових журналах з 43844 до 157335 відповідно та інших видань з 36766 до 119245. Як бачимо, за останні сім років їх кількість збільшилася у 2,5 рази. Станом на 01.01.2010 р. серед багатьох типів медичних видань лише найменувань фахових наукових журналів близько 200 (порівняно з 99 у 2001 р.), фахових збірників наукових праць – 25, а крім того щорічно видаються матеріали різних наукових форумів – близько 300 найменувань.

Не менш важливим комунікаційним засобом є реферативні періодичні видання, що здійснюють селекцію пропозицій для впроваджень із зарубіжних джерел наукової інформації. Таким засобом для медичної галузі є Український медичний реферативний журнал, що видає Український центр наукової медичної інформації та патентно-ліцензійної роботи МОЗ України. Заснований він ще в 1993 р. Перш за все, це забезпечення практичної охорони здоров'я інформацією про нові зарубіжні медичні технології. Видання реферативного типу часто відносять до традиційного пасивного комунікаційного засобу інформаційного забезпечення галузі. Отже, розвиток високоякісної й ефективної охорони здоров'я неможливий без застосування сучасних засобів опрацювання медичної інформації, впровадження методології інтелектуального керування, високорозвиненої техніки зв'язку [4].

Нині, разом з документами на паперових носіях, які впродовж двох тисячоліть залишалися практично єдиним комунікаційним засобом накопичення і поширення інформації, використовуються технічні комунікаційні мережі безпаперової передачі інформації на великі відстані – Інтернет. Якщо в недалекому минулому цифрова формалізація обсягу знань була повною мірою властива тільки окремим наукам, то віднині потреба в ній стає все універсальнішою.

Вивченню тенденцій розвитку наукових електронних журналів присвячено багато публікацій [12]. Саме веб-технології Інтернету є важливим компонентом інфраструктури, що підтримує електронні журнали. Відбувається постійне зростання чисельності електронних журналів у відкритому доступі [12, 14].

В останні двадцять років інформаційному потоку протистоять сучасні технічні засоби, особливо інформаційні, автоматизовані системи наукової інформації. Зрештою, випробувана і відлагоджена впродовж кількох століть система НК стала давати збої, оскільки її суть полягає в тому, що вона переходить в нову якість саме тоді, коли в окремих комунікаційних каналах виникають певні бар'єри, які необхідно