УДК 81'1:82-92:070:929 Грушевський

Л. В. СУПРУН

МЕДІАЦІЯ ЯК СПОСІБ МОВОМИСЛЕННЯ М. ГРУШЕВСЬКОГО-ЖУРНАЛІСТА

Об'єктом дослідження в статті став ідеологічно-психологічний тип світосприйняття М. Грушевського, що кваліфікується як медіативний. Розглянуто апелятиви «Аітератур- но-Наукового Вістника» – мовні засоби кодування головним редактором часопису менталітету реципієнтів.

Ключові слова: Грушевський-журналіст, медіативна мовна ментальність, вісниківські апелятиви.

Объектом исследования в статье стал идеологически-психологический тип мировосприятия М. Грушевского, который квалифицируется как медиативный. Рассмотрены апеллятивы «Литературно-Научного Вестника» – языковые средства кодирования главным редактором журнала менталитета реципиентов.

Ключевые слова: Грушевский-журналист, медиативная языковая ментальность, вестниковские апеллятивы.

The object of the investigation in the article is the ideological psychological type of the word outlook of M. Grushevskiy, that it is qualified as mediocre. It is scrutinized the appeals of the «Literary- Scientific Herald» – the linguistic means of the code of the mentality of the recipients by the editor-in-chief of the herald.

Key words: Grushevskiy-journalist, the mediocre linguistic mentality, the heralding appeals.

Актуальність дослідження полягає в назрілій необхідності з'ясування в сучасній теорії масових комунікацій особливостей мовної ментальності Грушевського-журналіста. Метою статті є характеристика мовленнєвої експлікації медіації як способу мовомислення М. Грушевського, головного редактора часопису «Літературно-Науковий Вістник» (1907-1914, 1917-1919).

Ідеологічно-психологічний тип світосприйняття Михайла Грушевського в журналістикознавстві запропоновано кваліфікувати як медіативний [3]. Латинський термін «медіація» (український еквівалент «посередництво»), на наш погляд, максимально точно експлікує специфіку мовної ментальності вісниківського редактора, дискурс якого характеризується униканням екстрем, серединно-центричним вирішенням проблем. «В українській політичній культурі, – наголошує Людмила Павлюк, – типом класично антиекстремної, рафіновано медіативної людини був М. Грушевський. Дискурс Грушевського – цілком медіативне – тобто таке, що мирить суперечності, згладжує опозиції (за Дж. Грабовичем... ) – явище... Власне, лише так і можна описати суть Грушевського як політика і суспільного діяча. Він і державник, він і федераліст, він і прихильник національного, він і не дозволяє національному домінувати над соціальним, бо це врешті-решт (справді поважний резон!) призведе до загибелі національного» [3, с. 48-49]. Такий образ публіциста закарбований на сторінках «Літературно-Наукового Вістника».

У повсякденному житті, за свідченням дослідників, М. Грушевському не завжди вдавалося витримати рівну лінію поведінки. Так, Руслан Пиріг, посилаючись на авторитетну думку Любомира Винара, пише, що «характер у нього (Грушевського – Л.С.) був складний, він не терпів заперечень, хоча розумів вагу дискусій, значення колегіяльности, але дуже не любив цього слова. З роками ці риси утвердилися, в тому числі й у справах керування такою інституцією, як НТШ. Зрештою це спричинило в 1913 р. резонансний конфлікт у товаристві» [4, с. 18-19].

Давно доведено, що образ автора і сам автор – субстанції не завжди тотожні. На наш погляд, кожен конкретний випадок такого дисонансу повинен бути каузований вагомими чинниками. Адже публіцист не довільно використовує ті чи інші словесновиразові засоби. «У межах цілісної організації публіцистичного/журналістського твору, – висновує Володимир Шкляр, – важливі не стільки елементи самі по собі, скільки їх роль і функція. Вартість мовного і мовленнєвого засобу визначається тим, наскільки ним прояснюється авторська думка = ідея» [8, с. 9-10].

Ми цілком погоджуємося з міркуваннями Л. Павлюк: «Для розуміння Грушевського-політика найсуттєвіше, очевидно, те, що медіативними стратегіями він намагається вирішити проблему єднання, розширення Аудиторії» [3, с. 50]. І в першу чергу консолідування в єдине ціле двох розірваних, розрізнених частин української землі. Утім, поведінка концептуального співробітництва вісниківського редактора, за нашими спостереженнями, має й інші причини, закорінені в глибини мовної ментальності українського етносу.

Дослідники українського національного характеру щоразу підкреслюють відсутність агресивної активності, м'яку споглядальність українців (О. Кульчицький), їхню втечу від життя в душу і долю (М. Шлемкевич), замалу роль раціонально-вольової компоненти (В. Храмова), брак здобувчої агресивності (Я. Радевич-Винницький) у психоповедінковому інваріанті українофонів.

«Соціопсихічний аспект української нації, – пише Олександр Куль- чицький, – виявляє її селянську структуру. Із неї виникає схильність до творення малих і інтимних груп типу, – щоб ужити термінології Топтвз-а, – «спільнот», що характеризуються «почуттєвою близькістю», спертою на «симпатії», «спочуванні», «приязні» та «взаємовирозумінні», а не на раціонально обґрунтованому змаганні до розумово продуманої спільної мети і спільних завдань, як у широких групах типу «спілки». Групи типу спільнот не вимагали та не розвивали активних настанов, навпаки давали радше почин настановам рефлексивним, зверненим на власне нутро, що його зглиблення і пізнання буває явищем паралельним до розуміння близьких і друзів» [2, с. 54]. Грушевський-історик, звичайно ж, знав ці висновки свого колеги. Грушевський-публіцист не міг не скористатися ними, вибудовуючи свою журналістську стратегію з урахуванням ментальних особливостей сприйняття інформації українського етносу. Розглянемо мовні засоби кодування менталітету реципієнтів «Літературно-Наукового Вістника» його головним редактором, зокрема вісниківські апелятиви.

Визнаючи медіативність однією з ознак українського менталітету, М. Грушевський вибудовує вісниківський континуум з декларацією «Ми – толерантності, Ми – розуміння – Їх» [3, с. 50-51]. Взаєморозуміння між публіцистом й адресатами «Літературно-Наукового Вістника» досягається завдяки широкому використанню апелятивів. Їхню роль у налагодженні комфортної комунікації підкреслюють сучасні теоретики журналістико- знавства В. В. Різун, Н. Ф. Непийвода, В. М. Корнєєв у колективній монографії «Лінгвістика впливу», де, зокрема, зауважено: «Зважаючи на національну інтровертованість та індивідуалізм, варто вживати мовні формули типу у нас з вами, ми, наш, своє, мій, для