З-поміж вісниківських апелятивів М. Грушевського на особливу увагу заслуговує номінант «читач». Відповідний контекст засвідчує, що читач у дискурсі Великого Українця – фігура компетентна (В лютім ст.ст. були зладжені два меморіяли, звісні читачам Лїт.-Наук. Вістника... (М. Гр., К.п. і укр.: 247; тут і далі цитуємо, зберігаючи мовленнєві особливості оригіналу); активна, діяльна (Деякі чисто технїчні бажання і прошення нашої адмінїстрації читачі наші знайдуть в оповістках нашої контори в сїй і дальшій книжцї (М. Гр., До наш. чит.: 228)); товариська (Велику радість приносила нам свідомість, що з року на рік довкола нас росте і множить ся «читатель-друг», як у Галичинї так і в Росії, і з довірєм і симпатією приймає наше слово і змаганнє до національного подвигнення нашого народу... (М. Гр., До наш.чит.:227)); уважна (Сї статї викликали відгомін в пресї й справа книжної української мови стала предметом публїцистичних дебат, як то наші читачі бачили хоч би з новинки в попереднїй книжцї Лїт.наук. Вістника (стор.64) (М. Гр., З ж. і п. Н. "пря" :86)); тямуща, кмітлива (...Читачі сеї «діскусії», які інтересували ся ЛНВістником, самі потраплять оцінити, на скільки оправдані або неоправдані ті закиди (М. Гр., На укр.т. Іще про н.:393); терпима, толерантна (Тому читачі наші, думаю, не будуть нарікати, коли я подам цїлий сей уривок згаданого огляду... (М. Гр., З ж. і п. Н. "пря":89)); критично мисляча (...Хоч як виглядало дивно для глядача трохи обзнайомленого з обома сторонами се примилюваннє польських клєри- калів, аґраріїв і промисловців до теоретиків російського лїбералїзма (М. Гр., З б.хв.:145)). Таке позиціювання читача здійснене Грушевським- журналістом, звісно, в контексті медіативних стратегій.

Серед апелятивів констатуємо також описові звороти: Тому хотїв би я отсими замітками звернути увагу всїх уважних до наших національних, культурних і полїтичних перспектив членів нашої суспільности на сю небезпечну сторону нашого житя (М. Гр., На укр.т. Б. і д.: 440); Нехай отже не опадають руки, не слабнуть серця тих, що «дїлають» тепер і запалюють наоколо себе все нові і нові серця святим огнем одушевленої любови до свого народу, його розвитку й поступу (М. Гр., Антр.: 121).

Конотація цих апелятивів, як бачимо, цілком позитивна. І лише один раз адресоване реципієнтові нейтральне звернення: Тим же, що не поінтере- сували ся досї ЛНВістником на стільки щоб мати про нього понятє, лишаємо вірити на слово дописувателям «Дїла», що ЛНВістник останнїми роками подупав, стратив значіннє, розігнав співробітників, і так далї (М. Гр., На укр.т. Іще про н.:393). Зауважимо, що навіть цей один-єдиний далекий від позитива інтекст не має агресивного характеру. «Якби Гру- шевський, Кравчук або Кучма вирішили влізти на танк, – розмірковує Олександр Стражний, – видовище було б вельми комічним – агресія й насильство українському світогляду не властиві» [6, с. 286-287].

«Зброєю» вісниківського редактора, який з науковою скрупульозністю з'ясував цей ментальний пріоритет рідного етносу, стає медіативний дискурс з певними самобутніми апелятивами. З-поміж них вирізняються конкретні адресати публіцистичного мовлення, наприклад: ...Ми сподїваємось, що широкі демократичні круги нашого громадянства: орґанїзоване селянство, робітництво й усякі публичні інституції підтримають наш старий журнал в його бажанню послужити як найкраще нашому народови в сей трудний і відповідальний момент (М. Гр., Від ред.:3-4); Я думаю, що галицька суспільність... прийме зі співчутєм ту щиру пораду, яку я хотїв дати її в сих замітках (М. Гр., З б.хв. Гал. і Укр.:496).

Утім, конкретика звужує межі комунікації. Тому вісниківський адресат М. Грушевського часто постає як образ узагальнений: Коли б хто схотїв для сього паралєлї в росийськім житю, я назву напр. петербурський архео- льоґічний інститут... (М. Гр., Чи не спр.:422); ...Там охочі знайдуть подробиці', в які тут не мав я заміру входити (М. Гр., На укр.т. Н.п.:134).

Завдяки зазначеним апелятивам «адресат стає «дійовою особою» дискурсу» [7, с. 156] і навіть вступає в діалог з автором, що знайшло відображення в таких фрагментах публіцистичного дискурсу: Се може комусь здатися претенсиональним, що хочемо рівнятися з найщедрійше обдарованими материяльними й духовними богацтвами народами, але претенсийности в тім властиво нема (М. Гр., На п.ст.:87); Може де що з моїх слів когось вразить неприємно, але прошу памятати, що в менї говорить не якийсь льокаль- ний патріотизм український, а сьвідомість незвичайної ваги момента і небезпечних можливостей не тільки для України, а й для Галичини (М. Гр., З б.хв. Гал. і Укр.:496).

У контексті медіативних стратегій вибудовуються й апеляції журналіста до читача його кореспонденцій, що рідко мають форму прямих імперативів, як-от: Див. працю Истрина... (М. Гр., С.укр.к.:55); Пор. мою статю в ХІ кн. Л.Н.В. за 1909 р. (М. Гр., На укр.т. З нов.д.:52); Киньмо лише оком на попередне столїтє, що сими днями закінчило ся... (М. Гр., На п.ст.:78). У функції беззастережних рекомендацій до дії, зазвичай, функціонують загальноприйняті лексично збіднені мовні одиниці, що допомагають реципієнтові зорієнтуватися в повідомлюваній інформації.

Вельми рідко зі сторінок «Літературно-Наукового Вістника» звучать заклики Михайла Грушевського, вербалізовані дієсловами наказового способу, як у такому інтексті: Розвинемо насамперед почутє поважання перед національним обовязком і перед національною культурою серед самого українського суспільства, щоб потім жадати такого поважання від