Подвійний – реальний та ідеальний – аспект характеризує й інші елементи системи. Конкретна реальність впливає на долю автора та його твір, визначаючи тематику й проблематику останнього. Одночасно – вона й та соціальна реальність, що відтворена в художньому творі і з якою читач співвідносить твір, читацьке уявлення про реальність, що не залишається незмінним у різні часи.

Суттєвим є зв'язок автора із соціальною реальністю, з якою читач «звіряє» художній твір, визначаючи його цінність. А традиція – це той досвід попередників або вплив культури, що свідомо обирається автором і осягається незалежно від волі автора. Читач – конкретний читач тексту, який, подібно до біографічного автора, має власне обличчя, водночас він здатен зрозуміти текст і перетворити його у власному сприйнятті на художній твір. Отже, тільки за наявності автора і читача, традиції і її співвіднесеності з реальністю художній твір стає головною і складною системою.

Постмодерністське світосприйняття відкидає опозицію «реальність – текст». Постмодернізм сприймає весь світ як текст; текст не відбиває реальності, а створює нову, точніше – багато реальностей, які часто не залежать одна від одної. Реальне і віртуальне зрівнюються.

Адекватним інструментом сприйняття соціальної реальності, нових відносин з реальністю в постмодерністську епоху виявився гіпертекст, а інформаційне середовище – новим середовищем його застосування і перебування.

Основою поняття інформаційного суспільства є можливість одночасного вибору декількох варіантів кодування, сприймання та творчої переробки інформації. З цим і пов'язане виникнення такого поняття як «гіпер- текст» – певна нелінійна послідовність фрагментів тексту, що перебувають на різних рівнях і поєднані гіперпосиланнями. Головна характерна ознака гіпертексту – це відсутність безперервності – стрибок, тобто непередбачене переміщення позиції користувача в тексті.

Гіпертекст – явище характерне для інформаційної мережі, яке представляє інформацію взаємозв'язану мережу гнізд, в яких читачі вільно прокладають шлях нелінійними кроками. Він припускає множинність авторів, розмивання функцій автора і читача, розширення роботи з нечіткими межами і множинність шляхів читання.

Дійсно, постмодерністи говорять про смерть автора, про нескінченість тексту і варіативність його інтерпретацій, що і є в Інтернеті. Якщо в класичному тексті сюжет заданий раз і назавжди самим автором і саме автор визначає перебіг розвитку подій, то в гіпертексті можна розвивати зовсім іншу сюжетну лінію або навіть декілька таких сюжетних ліній.

В умовах Інтернету гіпертекст втручається в книгу двома засобами. По- перше, він здатен змінити внутрішню структуру тексту, представити його, як у Х. Борхеса, «садом розгалужених стежок», у формі фрагментів, що складно переплітаються один з одним. По-друге, він поєднує текст з іншими, зовнішніми щодо нього текстами. Цей процес відбувається природно й органічно, навіть непомітно.

«Гіпертекстуальність» є різновидом інтертекстуальності. Завдяки гіпертексту Інтернет порушує не тільки форму друкованої книги, але й форму манускрипту, в його класичному вигляді. Гіперпосилання знищують образ класичного тексту, що передбачає цільність, смислову єдність і смислову послідовність.

Гіпертекст, за своєю формою, постає як текст, що самодеконструює. Якщо лінійний текст – це результат ієрархічної впорядкованості окремих його смислових фрагментів, то в гіпертексті ця ієрархія зникає. У гіпертекс- товому середовищі ми взагалі маємо справу не тільки із самим текстом, але й з усією сукупністю альтернативних текстів, що здаються комбінаторикою окремих його фрагментів. Таким чином, смислотворча форма залишає текст і задається конфігурацією гіперзв'язків. Смисл тексту, що потрапляє в мережу гіперзв'язків, з іманентної його сутності перетворюється на структурність фрагментарних смислів єдиної сутності в багатьох текстах.

Суспільна комунікація передбачає процеси перекодування вербальної в невербальну і невербальної у вербальну сфери. Історично комунікацією було саме це: примушення іншого до виконання певної дії. Тобто для комунікації істотним є перехід від говоріння Одного до дій Іншого. Саме заради цього реалізується передача значень між двома автономними системами. У стандартному комунікативному акті також важливою є саме невербальна реакція на повідомлення.

Сучасна соціальна дійсність може створювати довгі невербальні тексти, які вже не пов'язані безпосередньо з процесами переходу в невербальну сферу. Прикладом може слугувати художня література, яка саме таким чином і трактувалася в тоталітарному суспільстві як вербальна реальність, яка виховувала і перевиховувала.

Входження в простір культури соціуму може здійснюватися через текст, читання його образів, символів, діалог з автором, розуміння його світу і усвідомлення його цінностей. Під час комунікації відбувається процес переходу від мовної комунікації до Я-екзистенції, коли особистість стає творцем, набуває нових якісних оцінок.

Художній твір стає складною системою тільки за наявності автора і читача, традиції і її співвіднесеності з реальностю.

Таким чином, література – система, що постійно розвивається. Розвиток художнього процесу соціально зумовлений і має внутрішні закономірності. Взаємодія зовнішніх (соціальних) і внутрішніх (художніх традицій) чинників і формує художній процес. Література, як і мистецтво взагалі – підсистема соціальної комунікації, в якій відтворюються зміни реальності.

Грунтовніший аналіз сутності взаємодії між твором, текстом, читачем і соціальною реальністю можна здійснити за умови досліджень комунікаційної сутності літератури, трансформатизму текстових форм літератури як одиниць суспільної комунікації, співвідношень змін тексту і соціальних реальностей інформаційного суспільства.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Алефиренко Н. Ф. Смысловая структура текста / Н. Ф. Алефиренко // Текст как объект многоаспектного исследования: сб. ст. науч.-метод. семинара «Техіт». Ч.1. – СПб. : Ставрополь, 1998. – С. 18-30.

Болотнова Н. С. Художественный текст в коммуникативном аспекте : поиск ключей