УДК [316.744:304.4](477)

В. М. ШЕЙКО

ФОРМУВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ ТА ЗОВНІШНЬОЇ КУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ В РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Висвітлюються процеси формування інформаційного простору та зовнішньої культурної політики України в кінці ХХ – на початку ХХІ ст. Доводиться, що вказані процеси були викликані формуванням інформаційного суспільства в умовах цивілізаційної глобалізації. Показано, що саме зовнішня культурна політика незалежної України в умовах формування інформаційного суспільства є запорукою сталого мирного розвитку як самої країни, так і земної спільноти.

Ключові слова: культура, інформаційне суспільство, інформаційний простір, міжнародний культурний обмін, діалог культур, культурна політика, засоби масової інформації, культурологія, кіно-, телекомунікації.

Освещаются процессы формирования информационного пространства и внешней культурной политики Украины в конце ХХ – начале XXI ст. Доказывается, что данные процессы были вызваны формированием информационного общества в условиях цивилизационной глобализации. Показано, что именно внешняя политика независимой Украины в условиях формирования информационного общества является залогом постоянного мирного развития как самой страны, так и земного сообщества.

Ключевые слова: культура, информационное общество, информационное пространство, международный культурный обмен, диалог культур, культурная политика, средства массовой информации, культурология, кино-, телекоммуникации.

The article examines the issues of formation of Ukraine's information space and external cultural policy in the late 20th – early 21st centuries. The author proves that these processes have been brought about by the formation ofan information society in the conditions of civilization globalization. It is the external cultural policy of independent Ukraine in an emerging information society that ensures a stable peaceful development of this nation and the world community as a whole.

Key words: culture, information society, information space, international cultural exchange, dialogue of cultures, cultural policy, mass media, cultural studies, cinema and television communication.

Сьогодні, як відомо, в земній цивілізації в цілому й кожній країні зокрема домінують процеси цивілізаційної глобалізації, які багато в чому спонукають до прискорення формування інформаційного суспільства [20]. Останнє зумовлює необхідність формування інформаційного простору. З іншого боку, глобалізаційні процеси викликають необхідність культурного обміну між народами, діалогу культур, ефективність яких багато в чому залежить від зовнішньої культурної політики країн світу в цілому й України зокрема. Одним із найважливіших ресурсних інструментів сучасного міжнародного культурного обміну є інститути ЮНЕСКО, які функціонують і в Україні, та різноманітні засоби масової інформації (ЗМІ) [6, 8].

Метою статті є спроба проаналізувати вказані вище процеси на матеріалах України. У зв'язку із своєрідністю формування статистичного матеріалу стаття базується на хронологічних рамках останньої чверті ХХ – початку ХХІ ст.

Нині Україна має не зовсім втішні результати. Окремі сектори (друковані, електронні ЗМІ, книговидання, бібліотечний, архівний та кінематографічний комплекси) національного інформаційного простору (на аналізі яких й зосередимо свою увагу) не відповідали стандартам розвинених країн, зазнавали подальшого скорочення і навіть руйнування; інші (Інтернет, мобільний зв'язок), хоча й виявляли стійку тенденцію до зростання, однак ще не досягли рівня провідних держав. А саме вказані сектори суспільного життя багато в чому впливають на формування інформаційного простору, інформаційного суспільства.

Друковані засоби масової інформації. З 1985 по 1999 рр. кількість періодичних друкованих видань збільшилася з 1799 газет і 206 журналів до, відповідно, 2551 і 1374. Однак при цьому їх загальний річний тираж зменшився більше ніж на третину – з 4608 млн примірників до 3024 млн. Показник кількості примірників на одного жителя в Україні став значно нижчим від мінімального, за світовими стандартами (за визначенням ЮНЕСКО, не менше 100 примірників на одного жителя): в 1999 р. в Україні цей показник не перевищував 60 примірників. У СРСР наприкінці 80-х рр. на одного жителя припадало близько 440 примірників (з них близько 95 – видавалося в Україні), в розвинених державах – не менше 300 примірників друкованих періодичних видань [3, 7].

Зауважимо, що, з одного боку, збільшення кількості найменувань газет і журналів сприяє розширенню джерел отримання інформації громадянами. З іншого, значне зниження тиражу друкованих видань, їх передплати свідчить про все меншу доступність преси для жителів України [9, 13].

Переважна більшість (55,3 %) засновників друкованих ЗМІ – окремі громадяни та комерційні структури, отже, частка недержавної преси в Україні досить висока. Водночас 8,9 % друкованих видань засновано державними органами. Такий рівень присутності держави на ринку друкованих ЗМІ не відповідає досвідові розвинених демократичних країн, створює потенційні можливості для маніпулювання масовою свідомістю. До того ж, у демократичних суспільствах державні органи, зазвичай, є засновниками не масових газет або журналів, а спеціальних інформаційних бюлетенів, у яких висвітлюється їхня діяльність. Так, у Польщі залишилася, фактично, єдина державна газета «Рокка 7Ьго)'па» [3, 5].

Окрім того, відповідальні працівники державних ЗМІ України, зокрема телебачення й радіомовлення, прирівняні у своїх посадах до відповідних працівників органів державної влади, що надає їм соціальні гарантії. Такий стан справ накладає певні обмеження на діяльність журналіста, редактора стосовно надання об'єктивної і неупередженої інформації про діяльність державних органів, перетворює їх на державних чиновників від мас-медіа. Державні друковані ЗМІ отримують папір із державного резерву за цінами, приблизно на 30 % меншими від ринкових. Наявна система вибіркової підтримки окремих ЗМІ державою створює можливості для впливу на їх редакційну політику. Так, у 2000 р. Кабінет Міністрів прийняв рішення