діють основні елементи системи забезпечення інформаційної безпеки. Однак діяльність державних органів у сфері інформаційної безпеки України істотно ускладнена. Контроль за інформаційним простором та головні важелі інформаційної політики сконцентровані в президентських структурах, вплив парламенту й уряду обмежений. Згідно з Конституцією України, Президент України «забезпечує національну безпеку», водночас аналогічні повноваження має і Кабінет Міністрів: він «здійснює заходи щодо забезпечення національної безпеки». Отже, у сфері інформаційної безпеки (складової національної безпеки), як і в інших сферах, діють фактично два центри виконавчої влади – Кабінет Міністрів та адміністрація Президента України. У результаті, крім урядових рішень, видаються укази та розпорядження глави держави, в яких також формулюються конкретні завдання органам виконавчої влади в інформаційній сфері.
Починаючи з 1997 р., органи виконавчої влади, що забезпечують інформаційну безпеку України, перебувають у стадії перманентної реорганізації. Тривалий процес структурних змін, кадрових призначень, затверджень положень про діяльність ключових органів влади, опанування керівниками нової сфери відповідальності дозволяє дійти висновку про часткову втрату впливу над процесами в інформаційній сфері. Прикладів цьому чимало [1,10].
Значно послаблена, порівняно з 1996-1999 рр., роль Ради національної безпеки і оборони України. На початку 2000 р. в апараті РНБО України ліквідоване Управління інформаційного забезпечення, яке здійснювало моніторинг загроз інформаційній безпеці, пропонувало заходи щодо їх запобігання та локалізації. У липні 2000 р. припинила свою діяльність
Комісія з питань інформаційної безпеки. У жовтні 2000 р. Національний інститут стратегічних досліджень перепідпорядкований адміністрації Президента України. Таким чином, апарат ради втратив інформаційно-аналітичну й організаційну підтримку його діяльності, зокрема в інформаційній сфері.
Відсутня цілісна система інформаційно-аналітичного забезпечення органів державної влади. Створення інформаційно-аналітичних підрозділів понині не є системним. Наявні інформаційно-аналітичні підрозділи, які підтримують роботу різних органів державної влади, організаційно й функціонально роз'єднані, не забезпечують належної інформаційної взаємодії органів влади. Інформаційні мережі створюються на основі різних підходів до програмного, технічного, лінгвістичного забезпечення. Нині вже створено декілька мереж передавання даних, однак, вони не мають горизонтальних зв'язків, спільних баз даних, що значно обмежує їх ефективність. Це ускладнює (іноді унеможливлює) повноцінний обмін інформацією між відомствами, ставить під сумнів можливість створення цілісної інформаційно-аналітичної системи.
Система статистичної звітності не спрацьовує. На основі наявної фрагментарної, неперевіреної та неузгодженої інформації, що узагальнюється державними органами, складно навіть дати оцінку ситуації, а про можливість прогнозування розвитку подій годі й говорити.
Оприлюднення неточної інформації породжує політичні конфлікти, до них втягуються керівники держави, чиновники. Для перевірки інформації створюються комісії. На жаль, їх висновки не містять системних заходів, які б дозволили уникати таких конфліктів в подальшому. Протягом одного місяця, наприклад, уряд заявляє про зростання реальних грошових доходів на 7,1 %, Президент – про падіння реальної зарплати на 7,9 %, незалежні фахівці – про її зростання на 1 %. Кожна сторона використовує різні показники, різні бази для порівняння, що робить оцінки незіставними.
Відсутні чітко визначені та забезпечені ресурсами пріоритети державної політики України в інформаційній сфері. Пріоритети державної політики визначаються не деклараціями, навіть якщо вони закріплені в нормативно-правових актах, а її реальним ресурсним забезпеченням: фінансовим, організаційним, кадровим. На розвиток інформаційних технологій в Україні у розрахунку на одного жителя щорічно витрачається близько трьох доларів (у Польщі – 28, США – 250), тобто значно менше, ніж у розвинених країнах. За оцінками фахівців, держава нині може забезпечити не більше 20 % інвестицій, необхідних для модернізації інформаційної інфраструктури та розвитку Інтернету в Україні. Отже, єдиний вихід – це створення державою сприятливого податкового клімату для залучення внутрішніх і зовнішніх приватних інвестицій у сфері вдосконалення інформаційної інфраструктури суспільства.
При цьому, на жаль, ми змушені розглядати питання про впровадження політичної цензури. Переважна більшість громадян переконані, що в
Україні існує політична цензура. Викликає особливе занепокоєння намагання впровадити цензуру в мережі Інтернет через розширення повноважень силових структур, прийняття Закону України «Про телекомунікації», який передбачає розширення повноважень Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України щодо контролю інформаційних потоків у інформаційних мережах.
З метою тиску на ЗМІ використовуються фінансово-економічні санкції. У жовтні 2000 р. було призупинено вихід газети «Сільські вісті», – Державна податкова адміністрація оштрафувала редакцію газети на суму понад 2 млн грн. За свідченням тодішнього народного депутата України І. Бокія, було заборонено продавати редакції папір та друкувати газету. Такі дії розцінювалися як наслідки політичної орієнтації газети, що перебувала в опозиції до чинної влади.
Простежуються спроби тиску посадових осіб на судову владу. Так, наприклад, у грудні 2000 р. Міністр оборони надіслав листа голові Верховного суду, в якому намагався втрутитися в діяльність судових органів з метою зміни окремих судових рішень, зокрема щодо відмови у задоволенні позову підприємства «Струм» до газети «Сегодня».
Як засіб тиску на ЗМІ використовуються невиправдано високі суми відшкодування моральних збитків. За кілька рядків тексту позивач може вимагати сплати багатотисячних компенсацій. Так, за цитування народного прислів'я до тижневика «Зеркало недели» був поданий позов у розмірі 5 млн грн.
Прояви політичного екстремізму стосовно журналістів набувають форми фізичних розправ. За роки незалежності до українських журналістів неодноразово застосовували насильницькі методи, окремі журналісти загинули за загадкових обставин. Жертвами насилля стали представники ЗМІ, які проводили журналістські розслідування про кримінальні угруповання або публікували критичні матеріали про владу.
Неприбутковість більшості