Спіритичні передумови теософії. Важлива соціокультурна передумова формування теософії як цілісного соціокультурного феномену пов'язана зі спіритизмом. «Спіритична пошесть», «духобачення» і «духоспілкування», що виникла в США, з другої половини ХІХ ст. охоплює і Старий Світ. «Спіритичну школу» пройшли численні творці теософського вчення, серед яких була й О. П. Блаватська. «Спіритичний етап» у розвитку свого світогляду пройшов також і найвидатніший езоте- рик ХХ ст. Рене Генон (1886-1951) – французький мислитель, дослідник так званої сакральної традиції та її різних версій. Однак Р.Генон не зупинився і на теософії, вона, як і спіритизм, за-лишилася віхою на шляху до концепції «інтегрального традиціоналізму», що трактує окремі елементи інтелектуальної традиції людства як особливу Традицію; остання постає як єдина й абсолютна охоронниця Божественної Мудрості, Істини, Софії. Цей рух аналізується в працях «Теософія, історія однієї псевдорелігіі» (1921), «Омани спіритів» (1923). Відповідно до спогадів В. П. Желіховської, сама фундатор теософії починала як сильний медіум, хоча «пізніше запекло заперечувала це; протягом свого перебування на початку сімдесятих років (XIX ст. – Прим. А. Щ.) в Америці, – батьківщині переважно всіх медіумічних явищ, – вона переконалася, що спіритизм – заняття шкідливе, часто дуже небезпечне, завжди марне, а що медіуми – найнікчемніші і найжа- люгідніші знаряддя у владі не завжди чистих сил природи» [5, с. 250-251]. Крім того, вже в «надвечір'ї» Нового часу починав діяти своєрідний механізм «внутрішньовидової конкуренції» нетрадиційних вірувань і культів, характерний для епохи Модерну і постмодерну.

Підкреслюючи силу впливу цього феномену на масову свідомість, у якому вбачалося щось «гіпнотизуюче, містичне, інтригуюче», священик І. Дмитревський відзначав стійку суперечливість його оцінок. «З ім'ям спіритизму пов'язуються звичайно безліч будь-яких бувальщин і небилиць і на адресу якого поширюють строкаті визначення від «вищого небесного одкровення» до «шарлатанства» включно» [5, с. 778]. З точки зору тради- ційно-доктринальної релігійності перша із зазначених позицій була неприйнятною, а друга досить переконливо розвінчувала спіритизм як одне з численних марновірств Нового часу і суперника традиційної релігії. Вона стала методологічною підставою і для оцінок теософії.

Футурософський вимір теософії. У теософії як феномені культури проглядали ознаки майбутнього; виникнувши як відображення кризи європейської культури, теософія в різних модифікаціях була затребуваною на всіх його наступних етапах. Соціокультурна криза – це завжди деконст- рукція сформованих культурних форм, стійких картин світу, що склалися, практик світоперетворюючої діяльності людства й окремих соціальних спільнот. Деконструкція супроводжується наростаючою еклектикою в культуротворчості, коли з виникаючої «суспензії» виникають, майже за Емпедоклом, форми-химери, у яких поєднується принципово непоєднуване в інші епохи.

У вивченні теософії як специфічної форми культури плідним є застосування синергетичної методології, оскільки ці форми «постпросвітницької» релігійності, супутні їм світоглядні форми розширено відтворюються й еволюціонують в умовах «хаосу-соціуму» [15, с. 34-35]. Синергетична концепція хаосу ґрунтується на тому, що розвиток – закономірна зміна порядку і хаосу, яка має творчу здатність народжувати новий порядок [2, с. 118]. З погляду синергетичного підходу, теософія була класичною дисипативною структурою, що існує і відтворюється за умови постійного обміну із середовищем, – у цьому разі соціокультурним (його комунікативними складовими, парадоксографією, станом світоглядної свідомості тощо.). Завдяки такому обміну вона підтримує свою впорядкованість (низьку ентропію), яка призводить до посилення безладдя в зовнішньому середовищі (соціокультурному просторі, куди «скидається» надлишкова ентропія).

Яскраво виражений еклектизм, на який звертали увагу сучасники, був притаманний не тільки спіритизму, але і теософії. Розкриваючи зміст доктрини Теософського товариства, М. Глубоковський вважав її «...хаосом поглядів, де ми зустрінемо і пам'ятки східної древньої літератури, і гарячу апологію астрології, й імена гностиків Єгиптян, Шекспіра, алхіміків, навіженого мрійника Сведенборга, Гартмана, Зороастра, Бісмарка, грецьких філософів на кшталт Емпедокла та ін.» [4, с. 572-573]. Пізніше на цю обставину звернув увагу і Н. А. Бердяєв [1, с. 111].

У новій культурі, що пришвидшеними темпами відбудовується з допомогою засобів масової комунікації в епоху Модерну, а потім і постмодерну, елементи різної світоглядної природи не складаються в цілісну структуру; однак вони мають досить помітну «силу зчеплення». Саме ця сила додає стійкості новим соціокультурним утворенням, а притаманна їм еклектичність, строкатість, сполучення, здавалося б, непоєднуваних ідей відповідає характеру нової, «мозаїчної культури» (одночасно ускладнюючи їх філософсько-світоглядний аналіз), яка змінювала класичну. Тут виявилася закономірність культуротворчого процесу, відзначеного С. Б. Кримським. «У цивілізаційному процесі явища, що виявилися на первісних його фазах, – справедливо підкреслює він, – відтворені на найвіддаленіших від першооснов історичних дистанціях у виді форм знаменування майбутнього» [8, с. 37]. Формування теософії наочно окреслило початок цього переходу; теософія була значно ближчою до «мозаїчної», або «кліпової», культури постмодерну, аніж до класичної культури епохи Просвітництва з чітко вираженою ієрархією пріоритетів і цінностей [17, с.170-171 ]. Впевнена хода теософії була свідченням перегляду просвітницьких ідеалів і передвістям майбутніх соціальних потрясінь.

Виникнення теософії як цілісного соціокультурного феномену було важливою віхою на шляху еволюції позадоктринальної