Принцип загального виборчого права означав участь усіх громадян у виборах, без будь-яких обмежень. Указ 11 грудня передбачав певні обмеження – майновий ценз і ценз осілості. Виступаючи на захист загального виборчого права, М. Максимейко у своїй статті проаналізував мотиви, які завадили урядові відмовитися від цих обмежень. Перший – це «ризик, якому міг піддатися державний корабель», другий – вплив досвіду Західної Європи, яка в більшості своїй зберігає обмежувальні цензи. Коментуючи перший пункт, автор говорить, що встановлений майновий ценз настільки низький (сплата прямого податку, володіння чи користування майном, наприклад, квартирою), що навряд чи зможе значно обмежити кількість малозабезпечених виборців й зберегти країну від «державної катастрофи», якої так побоювався уряд. Коментуючи друге положення, автор зауважив, що виборці більшості європейських країн (таких, як Швейцарія, Бельгія, Іспанія, Данія, Греція, Норвегія) або вже користувалися, або були «дуже близькими» до системи загального виборчого права. Виняток склали кілька – Швеція, деякі німецькі держави, Фінляндія й Австро-Угорщина, політичні системи яких, на думку автора, вирізнялися певним архаїзмом.

Виборці не отримали загального виборчого права, але й прямого. Безпосередньо вони могли обирати тільки своїх представників, а ті у свою чергу голосували за кандидатів до Державної думи. Кандидати, які отримали більшість голосів, уже входили до законодавчого органу влади. Одна категорія виборців (землевласники і міська буржуазія) користувалась двоступеневим виборчим правом, інша (робітники) – триступеневим, а селяни – чотириступеневим. Так, робітник обирав свого представника (уповноваженого) в міську управу. А сформована від управи колегія виборців обирала депутата до Державної думи. Процедура виборів за селянською курією була ще складнішою. Селяни обирали свого представника в сільський (волосний) сход, у свою чергу сход обирав представника в повітову чи губернську управу, а колегія виборців від управи – депутата в думу. Говорячи про недоліки такої системи, автор підкреслював, по-перше, складність процедури виборів. «Без перебільшення можна сказати, – писав М. Максимейко, – що голова піде обертом, доки розберешся в усіх цих ступенях» [5]. По-друге, багатоступінчаста процедура виборів дозволяла зменшити в парламенті представництво малозабезпечених верств, котрі складали більшу частину населення країни. Обмежене коло виборців визначало «олігархічний характер» виборів. По-третє, порушуючи проблему формування політичної культури населення, автор відзначав, що усунення первинного виборця від безпосередньої активної участі у виборах, тобто від виконання ним своєї «політичної функції», в підсумку «ускладнить політичне виховання широких народних мас» [5].

У статті також говорилося, що в запропонованому урядом законодавстві не дотримано принципу рівності виборців. Виборці були розділені на курії з неоднаковим представництвом, що зумовлювало неоднакові (нерівні) права селян, робітників і землевласників. За статистичними даними, один виборник припадав на 2 тис. населення землевласницької курії, на 4 тис. – міської, на 30 тис. – селянської і на 90 тис. – робітничої курії, тобто один голос поміщика прирівнювався до трьох голосів міської буржуазії, 15 голосів селян і 45 робітників [2, с. 319]. Автор статті звертає увагу на те, що законодавець закріпив за селянами певну перевагу – право подвійного голосування. На відміну від інших категорій виборців, селяни голосували і за своїх представників, і також обирали своїх депутатів у думу (по одному з кожної губернії). Не поспішаючи розкривати читачеві прагматичні мотиви уряду, М. Максимейко спочатку припустив, що, можливо, цей привілей наданий селянам як «еквівалент і нагорода за те, що до цього часу їх тримали в тьмі й невігластві, тисли опікою, наглядом поліції й земського керівництва, не визнавали в них людської гідності, дозволяли помирати ... від голоду, сікли різками., вибиваючи казенні податі й недоїмки тощо» [5]. Проте нижче автор виклав сутність й істинну мету цього положення про вибори. Уряд свідомо прагнув забезпечити перевагу «мужицького елементу» в думі, сподіваючись на самодержавні ілюзії і патріархальні настрої села, що дозволяло значно послабити, паралізувати опозиційні сили в парламенті.

Після прийняття виборчого закону від 11 грудня, який суперечив програмним вимогам партії, кадети мали визначити тактику своїх подальших дій – або використовувати легальні можливості участі в політичному житті, запропоновані урядом, або, відмовившись від них, бойкотувати вибори. Тактику активного бойкоту прийняли соціал-демократи на Таммер- форській конференції в грудні 1905 р., обґрунтувавши її тим, що «закон 11 грудня усував від участі в Державній думі пролетаріат і маси селян», що невідворотно перетворювало парламент на «підробку народного представництва» [3].

Другий всеросійський з'їзд конституційно-демократичної партії відбувся 5-11 січня 1906 р. у Петербурзі. Газета «Волна» опублікувала стислий звіт про роботу з'їзду і його резолюцію [10; 11]. Питання про ставлення партії кадетів до участі у виборчій кампанії як центральне питання з'їзду розглядав у своїй доповіді лідер партії П. М. Мілюков [11]. Більшістю голосів з'їзд ухвалив рішення – партія «терміново поступається частиною своїх ідеальних вимог через нагальну необхідність» і бере участь у виборах [10]. Якщо партія матиме підтримку суспільства і прийде в думу, то, висловлюючи інтереси і волю своїх виборців, почне там розробку невідкладних