1.4. Мікрокарта

Мікрокарта (МК) — носій інформації на фотоплівці, що вставляється в апертурну або клясерну карту.

Мікрокарта — це документ, аналогічний мікрофіші, але виготовлений на непрозорій основі (на відрізку фотографічного або звичайного папера, а також на металевій основі). Читають МК на читальних апаратах за допомогою епіпроектора (тобто у відбитому світлі). МК мають механічну міцність, схожу з міцністю книг, журналів, фотокопій. Для МК характерні всі переваги мікрофіш. Крім того, у мікрокарті можна використовувати і лицьовий, і зворотний боки, розмістивши на одній стороні пошуковий образ документа, бібліографічний опис, анотацію або реферат документа, а на іншій — мікрозображення всього документа.

МК виготовляють двома способами:

1. Використовують негатив на рулонному носії, отриманий на плівці звичайним способом. Після прояву плівку розрізають на смужки, що монтують у ряди. Для одержання позитива монтаж копіюють контактним способом на світлочутливому папері.

2. Оригінали фотографують безпосередньо на світлочутливому форматному матеріалі. Зйомку роблять за допомогою спеціальної апаратури, у якій світлочутливий матеріал автоматично переміщається.

Різновиди мікрокарт:*

мікрокард (відповідає стандартові каталожної картки 75х125 і 105х148 мм);*

мікролекс — 165х216 мм (два склеєних фотографічних відбитки, отриманих з негативів форматної плівки);*

мікротейп — стандартний розмір; являє собою стандартну карту, на якій наклеєні смужки мікрозображень;*

мікрострип — МК аналогічна мікротейпу, але на зворотній стороні смужки нанесений не клейовий шар (як на мікротейпі), а особливий склад, що стає липким тільки при зволоженні.

Мікрокарти з високою кратністю зменшення (100 – 200х) служать для тривалого архівного збереження великих документних масивів у дуже малих обсягах.

РОЗДІЛ 2

МАГНІТНИЙ ДОКУМЕНТ

У залежності від використовуваного способу запису і зчитування інформації розрізняють магнітні, оптичні, магнітооптичні й інші види документів.

До магнітних носіїв інформації відносять магнітну стрічку (МС), магнітну карту (МК), магнітний диск (МД) (твердий і гнучкий).

Інформація на магнітних документах записується шляхом зміни залишкової намагніченості окремих ділянок магнітного шару носія.

На магнітний документ можна записати музику з грамплатівки, музичну або будь-яку звукову передачу, почуту по радіоприймачу, телевізору. Випускаються також магнітні стрічки, касети і диски з уже готовим записом текстової, графічної й іншої інформації.

Магнітний звукозапис уперше здійснив у 1898 р. датський фізик В. Паульсен. За допомогою апарата, названого телеграфоном, на сталевий дріт був записаний звук. Перший промисловий магнітофон з використанням магнітної стрічки був випущений у 1934 р. У 1970 р. були введені у споживання гнучкі магнітні диски.

2.1. Магнітна стрічка

Магнітна стрічка — носій інформації у виді стрічки з гнучкої і прозорої плівки з феромагнітним покриттям. МС несе звукову або цифрову інформацію, закріплену електромагнітним способом. Використовується в ЕОМ, аудіо- і відеотехніці.

Магнітна стрічка як вид документа з'явилася вперше в 1965 р. (США) і використовувалася переважно як матеріал — носія звуку (голосу і музики).

Якість запису на МС залежить від швидкості руху стрічки в аудіотехніці і відносній швидкості переміщення стрічки і магнітної голівки у відеотехніці: чим швидкість більше, тим вище якість і менше перекручувань. Наприклад, у студійних магнітофонах використовується швидкість 38,1 див/з і 19,05 див/з; у побутових — 19,05, 9,53 див/з і 4,75 див/з; у портативних — 2,4 див/с. Крім магнітофонів, випускаються магнітофонні приставки, які використовуються для запису і відтворення звуку. Прослуховування робиться за схемою: приставка – підсилювач – акустична система.

За рівнем узагальнення інформації стрічково-магнітні документи поділяються на 2 види:

1) МС, що містять первинну інформацію;

2) МС, що містять вторинну інформацію.

До першого виду відносяться МС із записаної на них первинною інформацією: тези доповідей, лекції, повідомлення, довідкові і фактографічні дані. До другого виду відноситься МС із записаної на ній вторинною інформацією у вигляді:

а) результатів централізованої каталогізації;

б) покажчиків імен, назв, скорочень, колективних авторів, видавців, літератури, яка цитується і т.п.;

в) результатів бібліографічної обробки документів.

Основною структурною одиницею організації «тексту» МС є фізичний запис. Розмір запису залежить від типу пишучого пристрою (ЕОМ, магнітофон) і властивостей (характеру) записуваних даних.

Кожна МС характеризується сукупністю певних ознак:

а) порядком (розташуванням) логічних записів;

б) синтаксичною і семантичною структурою логічного запису;

в) предметним охопленням (тематикою, видами документів);

г) читацьким призначенням.

Магнітні стрічки мають немагнітну основу з пластику, ацетилцелюлози, полівінілхлориду й інших немагнітних матеріалів, на поверхню якої нанесений шар феромагнітного матеріалу товщиною 5-20 мкм. Ширина стрічки 4, 8, 16 мм. Довжина, число магнітних доріжок на стрічці можуть бути різними. МС випускаються намотаними на котушки або в касетах, робочим шаром або усередину, або назовні (у залежності від застосовуваної техніки).

В ЕОМ магнітна стрічка являє собою вузьку пластикову стрічку з нанесеною на неї речовиною, що легко намагнічується, призначену для оперативного запису й архівного збереження значних масивів інформації. Котушка з магнітними стрічками в сучасних ЕОМ конструктивно оформляється у вигляді змінних касет — картриджей. У деяких випадках (наприклад, у домашніх ПЕОМ) використовуються також магнітофонні аудіокасети.

Запис і зчитування інформації на МС виробляється за допомогою стримерів, а також магнітофонів, з адаптерами, що узгоджують їх з ПЕОМ приставками.

Інформаційна ємність стримерів (стрічкових нагромаджувачів) складає від десятків Мбайт до 16 Гбайт. Своє найменування вони одержали від використовуваного виду інерційного стрічкопротягувального пристрою (streaming tape fransport).

Стримери відрізняються один від іншого типом використовуваних картриджів, магнітних голівок запису-читання інформації і технологією стиску даних. Одними із самих ранніх видів картриджів для стримеров були 5,25-дюймові моделі стандарту QIC (QIC 5,25") ємністю від 250 Мбайт до 0,5 Гбайт, що стали витіснятися з ринку 3,5-дюймовими моделями (QIC 3,5") ємністю від 120 Мбайт до 4 Гбайт і картриджами наступних стандартів для стримерів