У другому підрозділі “Основні тенденції розвитку культури діловодства в УСРР-УРСР” зазначено, що діловодство 1920-х років характеризувалося впровадженням українського ділового мовлення (але з початку 1930-х років вже спостерігався поступовий відхід від використання української мови у діловодстві), виданням низки навчальних та практичних посібників з діловодства, розробленням архівістами принципів експертизи цінностей документів і здійснення її безпосередньо в установах під контролем представників архіву. Підвищенню рівня культури роботи з документами, розробленню теоретичних засад виконання діловодних процесів мала сприяти діяльність створеного в 1921 р. Всеукраїнського інституту праці, правонаступником якого став Всеукраїнський інститут раціоналізації управління (ліквідований у 1934 р.). Однак частка наукових тем з удосконалення діловодства була незначною порівняно із загальною кількістю наукових робіт цих інституцій. Слід відзначити лише певні їх рекомендації щодо уніфікації форм документів, вибору раціональних методів їх обліку, реєстрації, контролю виконання. З середини 1930-х років роботу щодо раціоналізації діловодних процесів було передано галузевим відомствам, які розробляли інструкції та правила роботи з документацією для підвідомчих установ. Відсутність централізованого керування діловодством, порушення зв’язків діловодства та архівної справи, припинення розвідок з розроблення раціональних способів організації діловодства призвели до зниження культури праці у цій сфері практичної діяльності. У спеціальних публікаціях тих часів починають порушуватися питання щодо посилення ролі архівів у нормативному та методичному забезпеченні організації діловодства.

1950-1960-ті роки позначені реалізацією низки заходів у загальносоюзному масштабі щодо підвищення рівня культури діловодства: контроль та методичне забезпечення організації діловодства покладається на державні архівні установи, які починають видавати примірні номенклатури справ, інструкції з діловодства для всіх установ; в архівній періодиці (зокрема, республіканському журналі “Архіви України”) дедалі більше уваги приділяється матеріалам, присвяченим культурі діловодства; поступово виокремлюється вузівська спеціальність організатора державного діловодства (у єдиному на весь СРСР профільному вищому навчальному закладі – Московському історико-архівному інституті), започатковано підготовку секретарів-діловодів на базі середніх спеціальних навчальних закладів, створено Всесоюзний науково-дослідний інститут документознавства та архівної справи як головну наукову установу, що почав планово здійснювати дослідження з організації діловодства.

1970-1980-ті роки характеризуються розробленням та впровадженням в установах України Єдиної державної системи діловодства (ЄДСД), спробами застосування засобів механізації та автоматизації діловодних процесів, виданням класифікаторів інформації та документації, державних стандартів, спрямованих на уніфікацію діловодної термінології, процесів створення управлінських документів та роботи з машиночитаними документами. Реалізація положень ЄДСД, впровадження державних стандартів та класифікаторів документації, методичних розробок сприяла підвищенню рівня культури діловодства.

Незважаючи на певні негативні тенденції наприкінці 1980-х років в організації діловодства в СРСР (відсутність наукових центрів з дослідження проблем діловодства в республіках, проблеми щодо підготовки кадрів, відставання радянської системи діловодства порівняно із західною у застосуванні нових інформаційних технологій, відсутність умов впровадження Державної системи документаційного забезпечення управління в республіках тощо), здобутки у сфері діловодства стали важливою засадою для формування вітчизняної культури діловодства.

У третьому розділі “Культура технологічних процесів діловодства в установах сучасної України” розглянуто рівень культури реалізації основних діловодних процесів та операцій в сучасних установах України.

У підрозділі “Культура організації процесів документостворення” автором дисертації проаналізовано характеристики культури створення службового документа, що складається з процесів укладання тексту службового документа та його оформлення. Культура їх реалізації залежить від знання працівником служби діловодства нормативних документів та методичних розробок щодо підготовки документа, його уміння застосовувати уніфіковані форми документа, зокрема, засоби уніфікації тексту та уніфікований формуляр, що дає можливість ефективно використовувати мовні кліше й уніфіковану структуризацію тексту (зв’язний текст, трафарет, анкета, таблиця, симбіотичні форми), а також необхідний склад реквізитів і досконале їх розміщення в документі.

Рівень культури під час створення службового документа відображується насамперед у якості текстостворення: послідовності і стислості викладу тексту, його достовірності і переконливості, етичності й естетичності, нормативності та правовій грамотності, поліфункціональності, правильному встановленні берегів, виборі формату паперу для фіксування документної інформації, виготовленні бланків службових документів, застосуванні друкувальних засобів (наприклад, тільки лазерного принтера для документів постійного строку зберігання). Створення документів потребує від працівника служби діловодства певного рівня регуляторної культури, чіткого дотримання процедур погодження проекту тексту документа, його візування й подальшого затвердження.

У підрозділі “Культура організації процесів документообігу та зберігання документів” висвітлено основні елементи культури організації роботи зі службовими документами, зокрема, розглянуто процес реєстрації документів, які створює чи отримує установа, організацію їх виконання та контролю, формування документів у справи, а також оформлення їх для передавання до архіву установи.

Зазначається, що реалізація цього комплексу процесів роботи зі службовими документами потребує не тільки культури дотримання таких нормативних документів, як інструкція з діловодства й номенклатура справ установи, переліки документів зі строками їх зберігання (типовий та відомчий), а також принципів ділової необхідності, однократної реєстрації документів та принципу паралельності. Культура документообігу має передбачати пряме направлення документів виконавцю і однократний розгляд їх відповідальним працівником. Як показує сучасна практика, у більшості випадків немає потреби, щоб керівник спочатку читав лист-запит, а потім підписував відповідь. Доцільно цей запит одразу ж направляти виконавцю, який вивчає його, а потім знайомить керівника з листом і підготовленою відповіддю. Культура проходження документів має передбачати мінімум реєстраційних операцій і пунктів, де вони затримуються, а також скорочення періоду розгляду та оперативного вирішення справ шляхом визначення обов’язків службових осіб і рівня їх відповідальності. Особливе історико-культурне значення в діловодстві мають процедури проведення експертизи цінності службових документів, коли визначається їх історична, соціально-правова, практична чи інша культурна цінність.

У підрозділі “Інформаційно-технологічна культура діловодства” розкрито поняття та виокремлено основні складові інформаційної культури установи, описано структуру