У історичному джерелознавстві довгий час не існувало поняття, яке б узагальнювало різноманітні форми запису інформації, тобто збігалося із значенням Документа IV. Документаційно-інформаційні уявлення про документ (у значенні Документ IV) у їх порівнянні з поняттям „історичне джерело” вперше найбільш глибоко розглянув Б. С. Ілізаров (1984 р). Він поділив історичні джерела в цілому на речові, усні і документи (або "документальні історичні джерела").     

Більш характерним для історичного джерелознавства є інше значення "документа", п'яте у розглянутій низці. Документ V — це частина всіх явищ, що відносяться до Документа IV, хоча зазвичай його виділяли тільки як різновид писемних джерел. Документ V — це такі записи, що створені в процесі певної людської діяльності, пов'язаної з фіксуванням семантичної інформації, і відображають саме цю діяльність, бо є її "залишками".     

Для характеристики поняття Документа V необхідно звернутися до проблеми поділу всіх історичних джерел на "залишки" і "перекази" (або "традицію"), характерної для методології історичної науки кінця ХІХ — початку ХХ ст. (І. Дройзен, Е. Бернгайм та їх послідовники — В. С. Іконников, В. О. Ключевський, О. С. Лаппо-Данилевський, М. І. Карєєв). Підставою такого поділу є відношення історичного джерела до того історичного факту, що вивчається істориком: якщо походження історичного джерела збігається з тією історичною подією, що вивчається істориком, то таке джерело вважається документом. Такий підхід неминуче є відносним: джерело, яке в одному випадку вважається “залишком” (історичного факту) і документом, по відношенню до іншої події може бути “переказом”, отже, не-документом.     

Поділ історичних джерел на "залишки" і "перекази" неодноразово піддавався критиці у радянській науці як прояв ідеалістичної філософії і позитивістської методології, але він вплинув на класифікацію писемних джерел на документальні та оповідні (В. Стрельський, Л. Пушкарьов та ін.).     

Подальше звуження поняття "документ" призвело до формування значення Документа VI, у якому документом називається тільки такий запис, що містить юридичні факти: акти, угоди, договори, рішення, постанови влади тощо. Наступне, ще вужче значення "документа" — Документ VII. Обов'язковими рисами документа у цьому значенні вважається не тільки відображення певних правових відносин (тобто юридичних фактів), але й наявність юридично затвердженого набору правових засвідчень справжності документа, його юридичної сили.     

Аналіз сучасних визначень документа свідчить про те, що пропонована дефініція і приклади не завжди тотожні одне одному. Найчастіше дефініцію можна віднести до Документа І, а приклади — до Документа IV. Активно використовується значення Документа VII; іноді обсяг поняття "документ" звужується до значення Документа VIII, згідно з яким воно поширюється тільки на записи юридичного характеру, що засвідчують особу. Дедалі більше визнання і розповсюдження одержує значення Документа IV, особливо в зв'язку з прийняттям ДСТУ 2392-94 "Інформація та документація. Базові поняття. Терміни та визначення", в основу якого покладено відповідний міжнародний стандарт. Стандартизована дефініція уточнюється дослідниками, виходячи з практики роботи архівів і бібліотек.     

2."Визначення і класифікація документа з погляду теорії соціальної інформаційної комунікації".

Присвячений розгляду поняття "документ" з теоретичних позицій, основу яких складає теорія соціальної інформаційної комунікації. Приналежність документа до системи соціальних інформаційних комунікацій відмічали багато дослідників (А. Сускі, М. Новакова, Г. Г. Воробйов, А. В. Соколов та ін), але комунікаційна природа документа досліджена ще недостатньо.     

Інформаційно-комунікаційний підхід полягає в тому, що певне явище чи процес розглядаються з погляду теорії інформаційної комунікації, згідно з якою система комунікації складається з таких елементів: джерело інформації, передавач, канал, одержувач, кінцева мета інформації. По відношенню до соціальної комунікації більше застосовують тричленний поділ системи: комунікант, канал зв'язку, реципієнт.     

У дисертації уточнюється перелік видів комунікації і доводиться, шо недоречно протиставляти види, виділені за різними ознаками, наприклад, усну, документальну і електронну.     

Властивості документальної комунікації визначаються тим, що каналом передачі повідомлення в ній є документ. Повідомлення (інформація) формується у свідомості комуніканта і фіксується ним на речовинному носії, відділеному як від комуніканта, так і від реципієнта. Фіксованість повідомлення на матеріальному (речовинному) носії забезпечує можливість передавання повідомлення як у просторі, так і в часі.     

Поряд з трактуванням документа як каналу комунікації, по якому передається повідомлення, існує інший підхід, коли сам документ розглядається як комунікат (те, що передається у процесі комунікації). У цьому випадку каналами комунікації вважають суспільні інститути, що забезпечують збирання, збереження, пошук та організацію використання документів. Такий підхід не суперечить означеному вище, він лише свідчить про можливість різноманітних підходів до визначення місця документа в системі соціальної інформаційної комунікації.     

Розгляд документа як елемента системи соціальних комунікацій дозволяє прояснити і поняття "інформація", що використовується при характеристиці документа. Інформація — це наукова абстракція, яка є результатом інформаційно-комунікаційного підходу до явищ дійсності. Говорити про документ можна лише з урахуванням діалектичних взаємин між інформацією і знанням; свідомістю у вигляді думок, ідей, емоцій, вольових спонукань людини і її "зовнішнім" вираженням у формі документальних повідомлень.

Представлення документа й інформації у світлі теорії комунікації дозволяє з'ясувати сутність документа і знайти методологічний засіб для аналізу його функцій і властивостей. Праць, спеціально присвячених вивченню функцій документа, не так вже багато (М. П. Ілюшенко, Б. С. Ілізаров, С. Г. Кулешов та ін.), але на характеристиці функцій часто будувалися дефініції документа. У дисертації функції документа виводяться з аналізу його місця в системі соціальних